Хотів сказати, що Джеймс Бонд відпочиває, — на виручку полковникові прийшла, як завжди, його бісова чарівна усмішка. — Але ми залізли сюди не для того, щоб, як співав і талановитий Булат, говорити одне одному компліменти. Пропоную прогулятися, бо такі часи настали, що й у власній машині не буває безпечно.
Зорій та «Атех» вийшли з «Мазди», помалу рушили межи дерев.
— Я хочу розповісти вам про те, в якому стані наша справа і що насправді діється, зокрема й навколо мене особисто.
Як, до речі, й навколо вас.
— Навколо мене? — знову здивовані очі «Атех».
— Так, і навколо вас. Мої люди, що опікуються, так скажемо, загальною аналітикою, тобто слідкують за змінами в політичній, економічній, соціальній обстановці в країні, звертають увагу й на те, як у тій чи тій ситуації поводяться активні політики й державні керівники найвищого ешелону влади, як корелюються їхні конкретні дії із загального плану заявами, піар-акціями, виступами «на публіку» тощо. Хочу сказати, що такий аналіз роблять не лише ті, які працюють на мене. Моніторять і наші з вами супротивники. Вони не сидять і не чекають, поки ми візьмемо владу й почнемо перетворювати нашу Україну з кримінальної олігархічної монархії на демократичну, вільну та квітучу, соціально орієнтовану державу.
— Богдане Даниловичу, ви ж знаєте: теоретично-філософські викладки мене не цікавлять. Я практик, мене більше приваблюють схеми й алгоритми майбутніх перетворень, а не їхні назви й фантики, за якими ховаються пустка і брак конкретних результатів.
— Так я ж і кажу — ті люди теж не збирають обгортки з цукерок. А якщо конкретно, то наші супротивники вже зауважили активізацію, що почалася в різних зацікавлених колах. Наприклад, вирахували й деяких наших людей. Не хочу вас лякати, але декого вони вже прибрали, а вас просто вичислили.
— Що значить «вичислили»? Я, здається, поводжуся так, як завжди, особливо не висуваюся, ні з ким не конфліктую.
І що значить «прибрали»? Кого?
— Прибрали одну нашу цінну і вірну людину. Фізично прибрали. А ви, виконуючи наші домовленості, просто дуже активно й результативно працюєте. У нашій країні ініціатива карається. «А хто там висовується, га?» І під одну гребінку — чик.
— А як можна виконати те, що ми з вами замислили, і, як ви сказали, не висовуватися? Моє завдання й полягає в тому, щоб якомога швидше крок за кроком завойовувати владу, підніматися на дедалі вищі й вищі її щаблі.
— Та, безперечно, ваша правда. Я ж зовсім не про те. Ви все робите правильно. Мабуть, щось неправильно роблю я. Бо інакше як наші vis-a-vis дізналися про мої наміри? Я впевнений, що вони не знають істини, не знають конкретних наших планів, але ж за щось мене побили? І те, що я залишився живим, можна розцінювати по-різному. Хоч би як там було, я все ж вирішив поговорити з вами про це, попередити про можливі різні ситуації, навіть про можливу небезпеку. У мене особисто шляху іншого немає — тільки продовжувати те, що я задумав. Чесно вам скажу, у вас уже теж. Нам треба тепер як ніколи триматися разом.
— Як же триматися, якщо ми з вами навіть зустрічаємося таємно, не можемо частіше радитися, корегувати наші спільні дії, планувати їх?
— На жаль, мушу зізнатися: якщо хоч одна жива душа дізнається не лише про справжню мету наших стосунків, а й просто про них, вважайте — нас уже немає серед живих. Але незабаром настане час, коли ми ще пройдемося Хрещатиком, поклавши одне одному руки на плечі, помилуємося нашою столицею, почнемо відкрито, швидко й результативно перетворювати Україну на справді європейську країну. А поки що… — Зорій зітхнув, — поки що залишимо все статус-кво. Я вжив деяких додаткових заходів стосовно себе, ретельніше стежитиму за людьми, які почали цікавитися вами, але все ж — будьте обережні.
На обличчі агента зберігався спокій. Вони підійшли до великого мурашника, кілька хвилин, мов зачаровані, дивилися на суєту комах.
— Бачите, скільки їх? — нарешті сказав Зорій. — їх багато. Не перерахувати. І кожен з цих тисяч або мільйонів має своє життя. І свої функції. Умовно: візьміть і розчавіть одного, розітріть пальцями в ніщо — немає навіть сліду. Зверніть увагу на мурашник: інші мурахи навіть не помітили, що одного їхнього солдата немає. Вони й далі метушаться, повзають, здавалося б, без жодної мети, без порядку. Ми ж бо знаємо, що це не так. Але уявімо, що то так.
А тепер станьмо на позицію тієї однієї мурахи. Вона виконує дане їй кимось завдання. Чи думає вона, що її праця, а тим більше її життя — це одне з мільярдів, що коли її не стані*, то ніхто цього навіть не помітить? Усе ж подивіться на того впертого, що тягне в бік мурашника якогось метелика, вдесятеро, вдвадцятеро більшого від нього. Дивіться, поруч немає муравлів, він сам, ніхто на нього не дивиться. Він може нахрін кинути ту ношу, але ж ні — упирається, тягне. Тобто — не на публіку працює, а на совість. Хто оцінює його труд? Не знаю, може, в мурашок дають медалі чи ще якось нагороджують тих, які відзначилися?
Людина на Землі — та сама мурашка. Тільки вона значно дурніша за комаху. Чому? Бо думає, що це не так, що вона краща за всіх, неповторна й безцінна, що коли її не стане на світі, то всі страждатимуть і все полетить під три чорти.
Вони ще говорили з годину, аж поки в лісі почало темніти.
ebooksa