— У тебе попереду складний і дуже відповідальний період життя. Можна сказати — найвідповідальніший. Не виняток, що настане мить, коли тобі не захочеться не просто далі боротися, а й жити. А розпач — найгірший помічник у такій серйозній справі, яку задумали ми. Тому в скруті подивишся на Анха, погладиш, залежно від настрою, якусь його частину — до тебе повернуться впевненість і рівновага. Я цього тобі бажаю.
Сашко Тесля протверезів. Але це не означало, що він вилікувався. Навпаки: перебування письменника в Павлівці зробило його ще більш хворим. Ні, його зовсім не тягнуло до спиртного. Він не міг навіть дивитися на горілку чи вино. І не тому, що цю відразу йому прищепили в психлікарні. Сашко Тесля нині думав по-іншому, дивився на світ іншими очима. Наче не своїми. Нічого не змінилося в його світогляді, жодних нових знань чи впливів з чийогось боку він не зазнав. Але ніби переломився його «хребет», основа світосприйняття, на якому трималося розуміння суті життя.
Сашко повернувся додому в той час, коли його дружина саме перебувала на гастролях. Він про це знав, бо лише позавчора говорив з нею по телефону. Хоча розмовою те спілкування можна назвати лише умовно: Тесля на запитання Ніни і її спроби розговорити чоловіка відповідав односкладно: «так» або «ні». Навіть не сказав, що виписується з лікарні.
Ключ від квартири лежав, як завжди, в коридорі в металевій шафі за лічильником. Увійшовши до помешкання, Сашко мимоволі завважив, що в їхньому сімейному гніздечку нічогісінько не змінилося: як завжди — чисто й затишно, в кухні на столі, застеленому білою скатертиною, прикрашеною по краю українським орнаментом, вишитим хрестиком, стояла невеличка порцелянова ваза зі свіжими фруктами.
Сашко посидів за столом, покрутив у руках червонобоке яблуко й поклав, не покуштувавши, на місце у вазу. Відтак підвівся, пройшов до свого кабінету, постояв біля книжкових поличок, торкнувся пальцями палітурок кількох книжок і відчинив шафу, в якій лежав, як вважав Тесля, його найдорожчий скарб — архів. У ньому зберігалися матеріали, з якими вже працював і навіть дещо використав у своєму романі. Більшість же з них ще чекала на вивчення, тлумачення та визначення їхнього місця.
Письменникові Теслі шукати потрібну річ довго не випало. Він добре пам’ятав, у якій папці лежить те, що свого часу його дуже вразило. Ні — оглушило. То був пожовклий аркуш, вирваний з учнівського зошита, в якому було… покаяння, написане дрібним-дрібним почерком людини, якої вже багато десятиліть немає серед живих. Судячи з тексту, найімовірніше — це було останнє, що написав той чоловік у своєму житті.
Зміст пожовклого папірця Тесля знав напам’ять. Сашко чудово пам’ятав і те, як потрапив цей документ до його архіву. Взагалі, це була перша в його житті річ, яку він… украв. Коли працював в архіві СБУ, йому дозволяли багато чого такого, що іншим було зась. Звичайно, архівісти Служби безпеки знали, що деякі журналісти, письменники або вчені прихоплювали з собою окремі важливі для історії документи: ну, не обшукувати ж їх!..
Одного разу Теслю завели до кімнати, де в ящиках, у паперових мішках і просто на стелажах лежали «трофейні» речі, вилучені ще в далекі повоєнні роки в період війни радянської влади зі своїм народом у західних областях України. Ці «речові докази» віднаходили у схронах і криївках, під час обшуків у квартирах підпільників-націоналістів, збирали на вулицях сіл і міст, здирали з парканів і стін будинків.
У цих архівних звалищах, які ніхто не розбирав роками, не систематизував, але й не знищував, лежали мертвим вантажем і мало-помалу оберталися на тлін унікальні листівки із закликами до боротьби проти «совітів», з роз’ясненнями тих чи інших історичних подій. Немало тут припадало порохом і художніх творів — віршів, пісень, малюнків, створених у підпіллі.
З усім цим добром міг вільно ознайомитися письменник Сашко Тесля. І він буквально закопався в цей, як вважали відомчі архівісти, мотлох. З багатьох документів щось виписував, деякі просто переписував від руки. Кожний папірець сприймав, як сумний привіт із тих далеких часів, і йому здавалося, що кожен аркуш политий потом, сльозами й кров’ю. На деяких справді були криваві плями або й сліди куль.
Саме серед тієї маси паперів Сашко й віднайшов ось цього листа. Той, хто писав, так і назвав його — «покаяння». Знову і знову читаючи сповідь з далекого серпня 1947-го, Тесля уявляв ту людину так виразно, що міг заприсягатися — він автора знав особисто. Але найважливіше, в чому був упевнений Сашко, — покаяння тій людині не допомогло. Згодом підтвердив його думку маленький аркушик (на півсторінки учнівського зошита), знайдений у тому самому архіві, у тій самій кімнаті дещо пізніше. Сашко передбачав, що серед сотень «актів-вироків» знайде й той, що засвідчить не лише останній день життя автора «покаяння», а й те, в який спосіб змусили закінчити його короткий земний шлях браві хлопці з оунівської СБ.
Але все те — і архів, і документи, і роздуми про трагічні долі людей з далеких сорокових — було колись, і, як здавалося нині Теслі, в іншому його житті. Нині, тримаючи в руках лист-покаяння, Сашко думав про себе. Ні, не лише про себе. Він думав про Ніну.
Мабуть, талановитий письменник Тесля був слабкою людиною. Бо сильні люди, особливо чоловіки, зазвичай не плачуть.