Кабінет Петра Симка відтоді, як Зорій був тут востаннє, зовсім не змінився: шафа для одягу, стіл, кілька стільців, сейф, невеличка тумбочка в кутку, на якій стояв електрочайник, дві великі чашки, в одній з яких дрімало ситечко із засохлою чайною заваркою. Звичайна казенна кімната, як і в Богдана Даниловича, як і в тисяч інших служивих людей, що зв’язали своє життя з державною правоохоронною системою.
Зорій згадав, як колись йому довелося побувати в кабінеті заступника міністра внутрішніх справ. Квадратура, на якій можна було б розмістити двадцять таких, як у Симка, кабінетів, гримала на собі масивні шкіряні крісла, меблі-стінку з натурального дерева й різьбленими дверцятами та різними розцяцькованими прибамбасами, суперсучасну електронну побутову техніку, важкий старий годинник з мідним маятником. Богдан Данилович добре знав, що в інвентарних реєстрах за тим кабінетом числилися ті ж самі стіл, шафа, стільці, сейф і тумбочка, бо жодна з деталей меблевого інтер’єра заступника міністра за всіма фінансово-господарськими канонами не мала права на свою тут присутність. Не викликало сумнівів і походження цих меблів, які можна безпомилково й сміливо називати «своїм іменем» — хабар. Не обов’язково ж хабарі брати грошима. Меблі, автомобілі, побутова техніка, прикраси, оплата в шикарних готелях і санаторіях відпочинку високих чиновників і членів їхніх родин — звичайна практика в Україні. Ніхто на це давно не звертає уваги. Міністри, депутати, працівники Адміністрації Президента вихваляються одне перед одним розкошами, цинічно називаючи тих, хто працював у таких, як у Зорія й Симка, кабінетах, лохами й недоумками.
А лохи з недоумками мали власні життєві цінності й у гробу бачили своїх пихатих безпосередніх начальників та владне вище начальство. «Слава лохам і недоумкам, таким, як Зорій і Симко!» Та й чи такі вже лохи зорії та симки, як це зовні здається?
— Я вже тебе, старина, чекаю, — Симко подав руку Зорію. — Швиденько дивись одяг — і гайда. Ось він, — Петро подав Богданові пакет.
Зорій висипав те, що було в пакеті, на стіл і… його серце часто-часто забилося від хвилювання. Перед полковником лежали сині джинси, картата сорочка та світлі літні туфлі з дірочками.
— Так, це те, що я шукаю. І знахідка, як мені здається, нічого доброго не віщує.
— Та розкажи врешті-решт, що трапилося? — запитав Симко.
— До мене звернулася народна артистка України Ніна Матвіївна Тесля (пам’ятаєш: «Ой, летіли дикі гуси…»?) з проханням допомогти знайти її чоловіка — відомого письменника Олександра Теслю. Той пішов з дому кілька днів тому й не повернувся. З усього видно — перед нами його речі.
— А з якого дива артистка звернулася до тебе, а не в міліцію?
— Просто я знав… знаю Сашка, ми інколи спілкувалися… Коротше, звернулася, та й усе.
— Зрозуміло — твій агент.
— Хто мій агент, Ніна?
— Може, і Ніна. Вибач, Богдане, то просто в мене вирвалося ненароком. Я не буду тебе більше ні про що запитувати. То — твої проблеми. Але шукати пропажу будемо все-таки разом?
— Спасибі, Петре. За розуміння й участь. Ти справжній полковник.
— Ще ні. Справжніми стають, як у зубах заблищать зірки. Письменника-то ми знайдемо, а от як вихилити стаканяру оковитої, я вже не уявляю: давненько так не знущався над своїм організмом. Здається, останній раз це було… — Симко на мить задумався.
— Коли такі самі зірки стирчали з мого рота, чи не так?
— Здається, так. Ох, і давно ж то було. Скільки вже ти в полковниках ходиш?
— Та вже років з п’ять, якщо не більше.
— А коли ж генерала? — обережно запитав Петро. Він знав, що Богдан не любить таких розмов, але коли вже мова зайшла на ці теми, то Симко ризикнув.
— Петре, ти ж знаєш, що у генералів є свої чада, які теж хочуть стати генералами. А ми з тобою «селянські діти», нам би поближче до землі.
ebooksa