Соло бунтівного полковника. Вершина

Схрон, у якому ховалася Ганя, мав запасний вихід. Точніше, то була просто нора, стелю якої в деяких місіях підпирали дерев’яні цурки. Кінець нори виходив у чагарник метрів за п’ятдесят від схрону. Ганя проповзла на колінах до кінця лазу, відхилила ляду, й перед її очима постала картина бою. Звичайно, всього, що діялося довкола, вона бачити не могла, але їй і не треба було. Дівчина уявляла те, чого не бачила: загін «Сіроманців» ув’язався в бій і… там був Микола. Ті Микола. Ганя затулила вхід і порачкувала назад до схрону.

Коли постріли припинилися й усе стихло, Ганя ще довго чекала. Чекала на диво. Іноді їй здавалося, що хтось відкриває лаз до схрону. Але минуло багато часу, а вона залишалася в схові сама. Дівчина засинала, прокидалася,

знову засинала, у неї переплуталися день і ніч. Свічку вона не запалювала, тому зовсім не уявляла, скільки минуло часу відтоді, як нагорі пролунав останній постріл.

Нарешті, обережно відхиливши дверцята лазу й переконавшись, що надворі ніч, Ганя видерлася на поверхню. Хоч навколо було темно, але все ж не так, як у схроні. Ганя розрізняла дерева, між верхівок яких проглядали зорі. Дівчина постояла кілька хвилин, роздивляючись навкруги й прислухаючись. Тиша. По тому, як тьмянішають на небі зірки, Ганя визначила, що скоро світатиме. Так, навколо все прокидалося, починало цвірінькати, крякати-крукати, свистіти й ухати.

Ганя, сторожко озираючись, попрямувала туди, де ще недавно гримів бій. Вона зійшла на розритий, поораний чобітьми горб. Навколо валялися великі й дрібні клапті моху. Дівчина зрозуміла, що саме тут, на верхівці цього пагорба, й відбувалися основні події. Події, які, поза сумнівом, закінчилися трагічно для її побратимів. Для її Миколи.

Обійшовши кілька разів пагорб, ще певний час походивши лісом і не знайшовши нічого, окрім гільз, Ганя повернулася до схрону. За годину дівчина покинула місце, де провела кілька місяців і де зустріла (а нині втратила назавжди) своє перше і, як думалося Гані, останнє кохання».

7

Зорій і Симко вже допивали другий шкалик. Горілка йшла легко, закусь солідно лягала на випите, розмова лилася вільно й довірливо. Новоспечений справжній полковник Симко намагався оминати професійні теми, а бувалий полковник Зорій був радий, що має можливість теж певний час про них не згадувати. Хоча мимоволі підрихтована оковитою крива все ж знову вивела двох служак на улюблену тему оперів — проблему агентури. Морально чи аморально в сучасному житті використовувати такий стародавній спосіб добування інформації, як через таємних агентів? І Зорій, і Симко, хоч і працювали в різних органах, але система добування конфіденційних даних, не

обхідних для розкриття злочинів, не змінювалася ще з часів старозавітного Мойсея. Саме його вважають одним з найперших оперів, які мали у своєму розпорядженні таємних агентів і успішно їх використовували.

— Ось ти мені скажи, — Симко не мав жодної причини для поганого настрою, тому по ньому було видно, що він задоволений зустріччю зі своїм давнім приятелем, а запитання ставить так, для підтримання бесіди, — навіщо ми морочимося з нашою агентурою? У сучасному житті стільки можливостей отримання інформації, що можна, не виходячи з кабінету, знати про речі чи людей, які нас цікавлять, до найменших дрібниць. Ми ставимо жучки, щоб підслуховувати, вмонтовуємо відеокамери, щоб підглядати, можемо з чималої відстані сфотографувати найдрібніші об’єкти, які нас цікавлять, а витрачаємо дорогоцінний час, переступаємо через моральні й етичні бар’єри, щоб схилити людину до співробітництва. Я зараз не кажу про вроджених збоченців, для яких шпигунство й підглядання — природна потреба. Ті й матір рідну продадуть, тільки б відчути себе причетними до великого таїнства проникнення.

— Це ти все сказав лише для підтримання бесіди, чи не так? — Зорій теж мав добрий настрій, і йому зовсім не хотілося в ці хвилини говорити саме на цю тему. Але, з іншого боку, він сам нерідко замислювався над основною дилемою, яку протягом усього його професійного буття мав вирішувати на кожному кроці. — Ми з тобою вже стільки перемололи за свою оперативну кар’єру людських душ, що обговорювати цю тему, та ще й у такий прекрасний вечір, здається мені, буде більше ніж блюзнірством.

— Не скажи! — Симко підсунувся ближче до Богдана. — Ось ти все життя спеціалізуєшся на «лікуванні» людських душ, а точніше, залазиш людям у душі. Так-таки ніколи й не було тобі гидко, що ти втручаєшся в чуже життя, іноді плюндруючи людські долі, через коліно ламаючи їхню волю, гідність, знищуючи їх як особистості, розчавлюєш своїм кадебістським чоботом їхнє щастя?

— Ні фіга собі! — Зорій з подивом втупився в очі друга. — Що я чую? Сахаров ти наш, Солженіцин ти наш, Новодворська ти наша, Жиріновський ти наш…

— Стоп, останнє прізвище…

— Згоден, це не в той ряд… Але ж чи не ти перевербував майже весь злочинний світ Києва? Ти ж без своєї кримінальної агентури ні на що не здатен. Я вже не кажу про себе: хіба ж може якась навіть найсучасніша техніка проникнути в мозок іншої людини, щоб дізнатися, що та думає, що вона планує чи як оцінює ту чи іншу ситуацію?

— Так, для твоїх політичних ігрищ — агентура як панацея.

Без неї ти — нуль. Але коли мого кримінального покидька розшифровують і ставлять на ножі — я шкодую, що провалилася операція, а не за тією гнидою, яка й так топче ряст надто довго. У тебе ж зовсім інша публіка. Я взагалі не розумію, як можна завербувати людину, яка високоосвічена настільки, що прекрасно розуміє, куди й у що її втягують, має високі моральні принципи, а все ж погоджується на співробітництво, пише розписку, що, так би мовити, нікому, ніколи й нічого… А потім іде до своїх побратимів, до друзів, до споріднених духом соратників і однодумців, залазить до них у душу й пише звіти тобі. Тобі, якого ненавидить і зневажає.

Чи, може, скажеш, любить тебе й боготворить?

— Ну, Петре, вчасно ти порушив тему, молодець. Мені зараз якраз твоїх моралізаторств і не вистачає. Я, кажу тобі, як ніколи зрадів нагоді відірватися від тяжких дум, що обсіли мене останнім часом. У тому числі й проблем, пов’язаних зі зникненням дорогої мені людини, а вийшло…

— Зрозумів, вибач, — Симко поклав руку на плече Зорію. — Ти про того хлопця, що втопився?