— А як ти думаєш, де тепер ця гнида?
— Біс його знає. Як крізь землю провалився. Більше того, він прихопив деякі матеріали, що… — Назаров замовк, наче наткнувся на невидиму стіну.
— Які матеріали? — примружився Клютов.
— Та були там деякі відеоспостереження, що здійснювали мої технарі по об’єктах нашої зацікавленості.
— І що на них записано? — не вгамовувався Клютов. — Де ти все те писав?
— У різних місцях, — невпевнено відповів Микола Якович.
— Зрозуміло. Нас теж писав?
— Що ви, Вікторе Романовичу, Боже збав, навіщо воно мені?! То так, у межах організації охорони і власної безпеки.
— Отож і я кажу — для власної безпеки. Довідаємося, що щурячиш — дивись мені. А тепер до наших планів, пов’язаних із владою. Без серйозної підтримки згори скоро буде працювати важко, а то й узагалі неможливо. Хочу повідомити, ми просуваємо свою людину на вершину хоч і не дуже швидко, але впевнено. Талимеризіба виявився тямущим хлопцем, влаштувався міцно, потроху прибирає все до своїх рук. Але й за ним треба приглядати. Бо влада — така штука, що коли на неї спинаєшся, потім важко крутити головою і критично оцінювати свої вчинки та можливості. Завербовані нами есбеушники сидять і не рипаються — звикли до подачок, а ті придурки, з якими не вдається домовитися, нам поки що не завадять. їх — одиниці. Ми їх, як можемо, нейтралізовуємо, а їхній начальник теж під нами. Берун — слабак. Він тіні своєї боїться, за свій вошивий бізнес і за ґешефти свого синка — аж труситься. Щоправда, і він іноді починає удавати із себе целку, хоче вести свою гру, але кебети в нього на серйозні рухи не вистачає…»
Берун вимкнув відеоплеєр. «Значить, як засада, так «Герасиме Васильовичу, рятівник ви наш! Виручайте!» А на ділі ви зі мною отак?» Берун розхвилювався, знову почервонів і вголос вимовив:
— Ну, що ж, давайте, пацани, ще потягаємося, хто кого. Ворог мого ворога — мій друг. Раз ви наїжджаєте на Шершуна і Зорія — я їм у дечому допоможу. А як у них справді вийде те, що вони там задумали, то, може, й про мене не забудуть. У нашому грьобаному житті все може трапитися. Буває, що й п’яний співає.
— Ми з тобою не можемо вважатися дітьми війни, бо народилися майже через десять років після її закінчення, — вів далі Крюк. — Але не мені тобі розказувати, як важко жилося в те повоєнне десятиліття. Та й далі було не набагато легше. Ти ж знаєш, що більш-менш заможно люди в СРСР почали жити тільки наприкінці шістдесятих, коли нарешті зализали воєнні рани й у країні з’явилися «дурні» нафтодолари. А в п’ятдесятих роках… У сім’ї, в якій батько не пропивав усе до останньої копійки, або й просто він був, діти мали що і одягти, і попоїсти. А якщо сім’ю тягла на собі сама жінка, то виживали тяжко.
Нас у мами було двоє — я і старша сестра. Батько помер від якоїсь хворі невдовзі після мого народження. Мама, хоч і пройшла майже всю війну фронтовою сестрою й немало бачила крові та сліз, зберегла чуйне серце і м’який характер. Попри те, що в неї було чимало бойових нагород, вона ніколи не виставляла їх напоказ, навіть у селі мало хто про це знав. Її іноді запрошували в День Перемоги до президії в сільському клубі, але вона на сцені завжди сідала позаду всіх — така була скромна й сором’язлива. Одного разу на чергових урочистостях про неї вперше забули. Вона все ж пішла до клубу (тоді так було заведено), забилася десь у куточку і спостерігала, як у президії чванилися ті, які ніколи не були на фронті й пороху навіть не нюхали.
Тоді я вперше побачив мамині сльози. Вона прийшла додому і заридала. Я насилу допитався в неї, чому плаче. Мати обняла нас із сестрою: «Сиротинки ви мої, як же вам тяжко буде в житті!» Ми чомусь теж заревіли і втрьох плакали довго й гірко.
Відколи себе пам’ятаю — мені хотілося їсти. Але не голод і холод були головним випробовуванням для нашої невеличкої сім’ї. Ми із сестрою дорослішали, й дедалі частіше доводилося стикатися з несправедливістю й нерівністю. Навіть у простих ситуаціях, коли сваряться діти й виникає потреба батьківського захисту чи хоча б співчуття, ми були позбавлені і того, і другого. А мама могла лише разом з нами поплакати. І найперше наше з сестрою завдання було — якомога менше приносити мамі прикростей. Сестра в школі навчалася майже на самі п’ятірки, а я ще з пелюшок дотримувався власної «теорії нейтралітету».
Усе, що я міг зробити добре й у строк, робив так, аби не лаяли. Багато читав, усі домашні завдання виконував, хоч на уроках часто «валяв дурника», відповідаючи рівно на трійку. Вчителі намагалися мене перевиховати, ставили за приклад сестру, викликали до школи маму, але особливих претензій до мене не було, тож усі від мене відчепилися, і я спокійно накачував м’язи. У прямому й переносному значені.
От скажи мені, Богдане, — звернувся Крюк до полковника Зорія так, наче до того він розповідав усе комусь іншому, — для тебе все те, що дізнався про мене в ці кілька днів, стало абсолютною несподіванкою? Для всіх же, хто мене знає, Петро Крюк — справний служака, ніколи ні над чим глибоко не замислювався, в тому числі й над наказами, які треба виконувати. А що там думати, ге ж? Виконуй те, що тобі кажуть, і все тут. Думання забирає багато калорій, які краще використати з вигодою в іншій справі — накачуванні м’язів. Чи не так?
— Я поки що помовчу…
— Ото ж бо. А я навмисне удавав, що не вмію і не хочу думати, хоча, скажу нескромно, від природи — тямущий хлопець. Я з дитинства мислив і реагував на все адекватно. До восьмого чи дев’ятого класу нічим, у тому числі й фізичними даними, не вирізнявся. І лише в шістнадцять почав качатися, «набивав собі мишцу» — металевою рукояткою саморобного ножичка. А знання, які давали у школі, залягали в мені, немовби про запас.
ebooksa