— Навіть спостерігаючи байдуже за всім цим, люди накопичують негатив, який зрештою досягає рівня критичної маси. У декого здають нерви. І найперше в того, у кого ця маса негативу накопичувалася впродовж багатьох років, можливо, з самого дитинства. Але для того, щоб людина наважилася на такий нелегкий, непростий і небезпечний крок, як заподіяння каліцтва чи вбивство, вона повинна мати принаймні три риси: загострене почуття справедливості, ненависть і прагнення помсти.
Що? Чи це йому не вчувається? Чи ж не Богданові то слова, які в його єстві сидять уже давно? І, виявляється, оцей чоловік, від якого менше за все можна очікувати таких слів, промовляє їх упевнено і твердо.
Ні, ці слова народилися не тепер. Вони вистраждані, наболілі й, відчувається, йдуть від самісінького серця. Загальне відчуття справедливості та опосередковані бажання сатисфакції тут не проходять. Богдан Данилович не лише чудово знає людську психологію, він затятий книгоман і полюбляє детективи.
А там серед основних мотивів, що спонукають до вчинків героїв і антигероїв, — психологія синдрому колишньої травми. Щоб
довести правильність роздумів Зорія, потрібен маленький поштовх, незначна асоціація. І тоді…
— Не кип’ятися, Петре! — перебив Крюка Богдан Данилович. — Ти оце жив-жив собі, служив вірою-правдою в елітному підрозділі органів держбезпеки, і раптом тоді, коли ти вже відпочиваєш на пенсії, якийсь невідомий наступив тобі на хвоста, й ти вирішив провчити всіх, хто апріорі міг це зробити.
— Ні, Богдане. Прийшло це не сьогодні, — довга пауза, погляд прищулений. — За кожну кривду має бути відплата. Поклади життя, а за кривду помстися. Біблійна заповідь, мовляв, коли тебе вдарили по лівій щоці — підстав праву, — це виправдання для слабаків і боягузів. Помста — як бальзам, що загоює старі рани, які довго кровоточать. А задавнена помста — це як раптова й неочікувана знахідка. Ти ще в молодості загубив гаманця з солідною, як тобі здавалося, сумою грошей. А потім у зрілому віці чи й під старість знайшов чужий, але з незрівнянно більшою, ніж була колись втрачена, сумою. Але помста за давню кривду — солодша за будь-який гаманець.
— А кажуть — помста вбиває ту людину, яка мстить, — Зорій витягував Крюка на відвертість.
— З кимось іншим я й не починав би розмови на цю тему. Ти ж — справжній мужик, тому тобі й тільки тобі розповім те, чого не розказував жодній людині на всьому білому світі…
Нечасто бувало, щоб він отак сидів і не знав, що робити. Уже кілька місяців поспіль голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун почувався втомленим. Утомленим не фізично. Голова СБУ на здоров’я не нарікав: він регулярно займався спортом, грав у футбол, великий теніс, залюбки возився на дачі з тваринами, працював на землі, в саду. Але події останніх днів особливо схиляли Герасима Васильовича до думки, що наближається час «Ч», коли йому доведеться зі своєї посади піти. Це — в кращому разі. Обставини можуть скластися так, що навіть добровільне зречення місця голови не гарантує йому безтурботного життя. Чи й взагалі — життя.
Те, що сталося вчора в садибі олігарха Назарова — лише маленька й незначна ланка в ланцюгу подій, що нещадним дев’ятим
палом накрили Україну. На тлі тотального зубожіння населення й масових заворушень, що назрівали, безпардонно, нахабно та безкарно виставляли свої набиті лискучі пуза різні назарови, клютови, бойченки, гитібки, коломиєнки, мирташі й іже з ними. Не усвідомлюючи того, що діється в країні, не звертаючи уваги на народний гнів, жили собі в якомусь іншому вимірі, служили золотому тільцю — йому і тільки йому. їхні діти збивали своїми дорогими автомобілями людей, вживали наркотики, гинули — а цим «хазяям життя» усе байдуже.
Після того, як з кабінету вийшов генерал Шершун, Герасим Васильович ще раз проглянув зведення, що їх вранці заніс начальник ОТУ Юрій Ігорович Тимченко, а потім натиснув на кнопку пульту управління відеоплеєром. Кабінет знову заповнили голоси Назарова, Бойченка й Клютова, а на екрані з’явилися зображення їх самих.
«— Вікторе Романовичу, не переживайте: я все підчистив, слідів не залишилося. Людей з підвалу відправили в інше місце. Там ще надійніше, ніж було в мене.
— Ой, не сміши мої капці. У нього було надійно! Та ти мало не завалив усю справу. Ще невідомо, чим усе закінчиться. Та лабораторія — мать її так: не буде її — іншу організуємо. Ти пригрів змія, який нас усіх міг порішити, — аж зривався на крик Клютов.
— Вікторе Романовичу, ще ж невідомо, чи причетний мій охоронець до нашого побиття, — як учень перед директором школи виправдовувався Назаров.
— Де там невідомо?! Мій Кувалдін уже переговорив із твоїми хлопцями й охоронцями Юрія Володимировича, — Клютов кивнув у бік Бойченка. — Усе сходиться. Та й нікому більше. Почерк, дорогий мій Миколо Яковичу, почерк.
Я цих есбеушників за кілометр чую. І як тебе сподобило взяти його на роботу?
— Та то мій начальник безпеки Чопенко лохонувся. Але з нього вже не спитаєш. Крюк його так підставив, що мої телепні самі ж його й грохнули.
ebooksa