Я вже казав, що не хотів показувати оточенню, що знаю значно більше, ніж говорю. Навіть на улюблених уроках історії та української літератури, коли в мене запитували домашнє завдання, завжди знаючи відповідь і будучи готовим до уроку, я не розповідав усього, а наче частинами, чим неабияк розлючував учителів. Ті не розуміли, як до мене ставитися: чи як до тугодума-дебіла, чи як до лінивого нероби, що не хоче вчитися.
Але жоден з учителів навіть гадки не мав, що Петрик Крюк — пречудовий актор, розумник і взагалі цільна особистість, у якого вже з юних літ у планах було таке, що, здавалося, нормальному хлопцеві навіть і на думку не могло спасти.
— Ну, й про що ж мріяв Петро Крюк, що хотів, до чого прагнув, чого добивався? Яким чином хотів досягти здійснення
СВОЇХ, поки що не зрозумілих мені, мрій? — монолог колеги:і мусив трохи занервувати Богдана Даниловича.
— А все дуже просто: я лише хотів, щоб збулися дві заповітні мрії. Перша — помститися тим, кого вважав винними в усіх своїх нещастях і бідах. На жаль, я надто пізно зрозумів, що це завдання стане для мене таким, якого я ніколи не виконаю.
— Про другу мрію можеш і не говорити — і так усе зрозуміло.
— Невже?
— А що ж тут складного? Ця задачка — для першого класу.
Якби не вона, ми з тобою так швидко не зустрілися б.
— А все-таки?
— Після скоєних нападів на глитаїв ти не дуже-то й ховався. І не вбивав їх не тому, що тобі їх було шкода, або ти з якихось причин не зміг це зробити. Ти просто від самого початку хотів, щоб усі дізналися, що ці акти помсти робив саме Петро Крюк. Чи не так?
Петро, здавалося, зовсім не здивувався почутому. Перед ним же сидів досвідчений служака, якого вважали мало не найкращим аналітиком у СБУ. Більше того, Богдан — близький Крюку за духом і психологічно міг відчувати навіть те, про що думав Петро.
— Коли я звільнився зі служби, де мене вважали таким самим Петром, що й у школі, — тяжким на думку, легким на кулак, я, опинившись на волі, зрозумів: потрібно діяти. Я усвідомлював, що, зважаючи на досвід служби, нині перебуваю в такому вигідному і зручному для справжнього «старту» становищі…
— …і що час, до якого стільки готувався, настав, — продовжив за нього Богдан Данилович. — Тим більше, що знання, інтелект були, без перебільшення, значними. Якось ти сів і зробив інвентаризацію власного «бойового» арсеналу. Проаналізувавши свої можливості, ти дійшов висновку, що нарешті розпочинається твоє справжнє життя й тепер ти «зробиш» усіх тих шнурків, що хизувалися перед тобою своїми зв’язками, фізичними й розумовими здібностями. І ось людина, яка має колосальні можливості для справжньої боротьби, стає звичайнісіньким хуліганом, здатним лише на те, щоб натовкти комусь пику.
— Що? Оце так ти оцінюєш мої вчинки? — Петро почервонів, стиснув кулаки, здавалося, він от-от кинеться на Зорія.
— Ти, здається мені, пропустив найголовніше зі сказаного, — Богдан Данилович спокійно підвівся, підійшов до газового балона, відкрутив вентиль, чиркнув сірником, поставив на конфорку чайник. — Оскільки і я, і ти до алкоголю ставимося спокійно, розмова далі піде лише під чайок. А говорити будемо довго. І без жартів…
Сашко й Ніна Теслі сиділи в невеличкій затишній кухоньці й пили чай. Серйозно про щось говорити не хотілося. Вони просто насолоджувалися одне одним — поглядами, дотиками пальців, думками. Не бачилися ж цілу вічність. Ці люди, які ще кілька годин тому майже не сподівалися на зустріч, тепер вірили в те, що тоді, в розлуці, про найстрашніше навіть не думали. Не думали про реальну можливість закінчити життя. Закінчити життя окремо, в муках страшенних сумнівів і тривоги. Але тільки — не зневіри. Така в них, у Теслів, склалася життєва формула: любити й довіряти. Буквально ще зовсім недавно ця формула могла втратити свою доказовість. Бо саме віра виявилася найбільш вразливою ланкою в багаторічних подружніх стосунках двох відданих одне одному людей і мало не стала причиною краху. Краху довіри. Але саме вона, віра, їх тепер і врятувала.
— Коли ти зник і з’явився цей полковник, я спочатку нічого не розуміла. Та лише після багатьох безсонних ночей до мене дійшло, як тяжко тобі було жити з цим, — Ніна зробила наголос на слові «цим», зовсім не маючи на увазі Зорія чи ще якусь конкретну людину. Але пояснювати нічого не стала — Сашко й так усе зрозумів. — Я так рада, що ми знову разом, а все, що було вчора, — то лише сон. Кошмарний, страшний, болісний, але тільки сон. Ми, наче вранці прокинувшись, помолимося, попросимо у Господа пробачення й помочі та спробуємо забути. І повернемося знову до нашої любові. Це вона врятувала нас від того есбеушного полковника.
— Ні, моя дорога Нінусю, це полковник урятував мене. Ти просто його не знаєш. Він дуже потужна і харизматична особистість.
ebooksa