І ось до п’ятдесяти років я досяг майже усього, чого хотів від життя. Сама доля сприяла, щоб до цього віку я встиг зробити багато з того, про що навіть не мріяв. Не смів мріяти. Єдине, чого добитися ніяк не можу — це зупинити час. А цей пан чекати не любить, та й не вміє. Тому я дедалі частіше задумуюся не над тим, чого досяг і що маю, а який слід залишу по собі на землі і «що» та «як» (раніше це здавалося банальним) люди згадуватимуть про мене. І як довго. І знайомі, і друзі, і подруги…
Чи ж хвилю залишу по собі, чи лише плюскіт!?»
Зорій підвівся з лавочки, підійшов до обеліска, поцілував портрет, викарбуваний у граніті, й сказав: «Ну, все, матусю. Лежи тут спокійно. Мені вже треба йти. Розповів тобі про наболіле, виговорився — і якось легше. Кому ж я ще можу про це все розказати? Ти в мене одна-єдина жива душа, яка мене розуміє. Хочеш сказати — нежива? Жива, мамочко, жива… Ти для мене завжди жива».
Богдан Данилович оглянувся навколо. Людей немає, самі могили. Так, він, наче злодій, прокрався на кладовище. Йому дуже хотілося, щоб його ніхто не побачив, як він прямує туди, де вже багато-багато років лежить найрідніша людина — його мама. У найтяжчі періоди свого життя вона була з Богданом. Навіть своєю смертю допомагала своєму чаду. Вже мертвою мама своїм чесним, нічим не заплямованим ім’ям оберігала Богдана від усіляких напастей. Дізнаючись, чий він син, люди, яких Богдан навіть не знав, допомагали йому, чим могли. «А, так ти син Марії? — говорили вони. — Знаємо й пам’ятаємо її. Гарна людина була, добра, душевна. Скільки разів допомагала нам! То що там у тебе трапилося?» Якби не добрі люди, невідомо, що було б з Богданом після того, як він залишився на всьому білому світі сам-самісінький…
Поставивши авто в гараж, додому йти Богдан Данилович не спішив. Після всього, що трапилося в селі, у хаті Любові й Олени, Зорію треба було подумати, зважити все й прийняти якісь рішення. Сповідь на могилі матусі трішки заспокоїла, але не розігнала сумнівів і аж ніяк не пом’якшила моральних страждань. На кладовищі він розповів мамі про наболіле, про те, що ятрило його душу, викликало сумніви, не давало спати. А от про свої підлі вчинки він розповісти не наважився. Мабуть, мама й так усе те знала. Якби була жива, не схвалила б, неодмінно посварила, налаяла б.
Треба походити. Треба йти до людей. Там, де люди, там спокійніше.
Богдан Данилович незчувся, як дійшов до супермаркету. Коли раптом — просто перед ним знайоме обличчя. Лоб у лоб він зустрівся зі своїм колишнім однокашником.
— Стасе, привіт!
— О, Богдане! — Стас щиро зрадів. — Звідки ти взявся? Якими вітрами занесло в наші краї?
— У «наші»? Це тебе занесло в наші. Я тут уже майже три десятки років живу.
— І я теж. Як же це так трапилося, що ми з тобою, живучи не лише в одному місті, а в одному місці, жодного разу не зустрілися?
— Чому це жодного? — Богдан справді радів. — Ось же зустрілися. Рахуватимемо: раз.
— Гаразд, — Стас засміявся. — Гумору не втратив: мабуть, таким самим балагуром залишився, яким був і в інституті?
— Та де там! Життя торсає так, що іноді балагуриш, щоб не втратити відчуття реальності й не накоїти дурниць. — Зорій узяв Стаса за лікоть. — Не дуже спішиш? Може, зайдемо до мене додому? Розкажеш про себе, та й Надя буде рада тебе бачити.
Дружина Зорія взагалі-то не любила приймати Богданових друзів удома. Відвідини «на хвилинку» оберталися на пиятики з піснями й лайкою. Вона не могла ніяк на це вплинути, тому зазвичай у думках злилася, а іноді й висловлювала своє «фе» чоловікові, на що він переважно не зважав. Стасеві ж Надія зраділа.
Посиділи, трішки випили горілочки, потеревенили.
Ніколи, навіть у молодості, Стас нічим не виділявся: ні статурою, ні здібностями, ні поведінкою. Він усе робив, як треба, і не більше. Ініціативи ніколи не виявляв, талантів особливих не мав. Його відмітними рисами були надійність і простота. Щоправда, ця простота нівелювала його найбільший і найсильніший талант — ту ж таки надійність.
ebooksa