Соло бунтівного полковника. Вершина

— А я, по-твоєму, нормальна? Забув, де мене знайшов сьогодні?

— А тобі обов’язково цим займатися? Невже немає іншої роботи?

— Ти вже про це запитував. Ну, й пам’ять у тебе, — Міла засміялася. — Так склалося життя. Колись і я жила в нормальній благополучній родині: мама, тато і я. Ми жили в достатку, у злагоді. Коли ж мені минуло чотирнадцять років, батько з невідомих мені причин нас покинув і кудись зник. Я кілька разів намагалася дізнатися, що трапилось і чому батько нас кинув, але мама уникала цих розмов. Після від’їзду батька життя наше змінилося. Мама влаштувалася на роботу санітаркою в лікарню, отримувала мізерну платню, ми бідували.

Я пішла в старші класи, страждала й від того, що мої подруги гарно вдягаються, красиві, мають успіх у хлопців. Я ж, хоч і не потвора, але пасла задніх. І в навчанні теж — учитися мені не хотілося, хоч і пам’ять маю непогану, і все швидко схоплюю.

Але був якийсь комплекс неповноцінності.

Потім я все-таки вступила до інституту, а там — ті самі проблеми, що й у школі. Щоправда, обідраною вже не ходила. З однією подругою в ресторан улаштувалися — вечорами мили посуд, прибирали. Трішки прибарахлилися. На мене почали задивлятися працівники ресторану, потім і відвідувачі. Пропонували переспати. Але я вже знала, що просто так не віддаватимуся. Тим більше, не траплявся мені такий тип, як оце ти, щоб серце забилося, щоб бажання аж в очах іскрилося.

— Угу, я вже й тип…

— Вибач, але я в хорошому розумінні. Це зі мною вперше, щоб отак — щиро і з любові.

— Що?

— Та то так, прохопилося. Як кажуть росіяни — опечатка.

— Ну, гаразд, наговорила ти тут сім мішків гречаної вовни, та й ті неповні. Дивися, а то я й повірю. Хоча, якщо чесно, то повірити хочеться.

Володька акуратно звільнив руку з-під голови Міли, підвівся й мовчки пішов до ванної. Міла залишилася лежати. їй так не хотілося, щоб цей хлопець ішов! Вона навіть на якийсь час забула, що виконує завдання — відповідно до домовленості з генералом.

За кілька хвилин Володька визирнув із ванної кімнати, почав одягатися. Руки його тремтіли, він ніяк не міг потрапити в штанину, довго застібав ґудзики. Нарешті сяк-так одягнувшись, повернувся до Міли, яка й далі ніжилася в ліжку.

— Міло, вибач, але мені треба терміново йти. Справи.

— Ага, справи. Давай, біжи, твої бариги вже чекають не дочекаються.

— Міло! — Володька почервонів. — Як ти не розумієш?!

— Та розумію, чого там. Яке я маю право тебе затримувати? Хто я тобі? Дівчина на певний час. Бувай.

4

До кімнати Володимира Дмитровича зайшла Лариса — дружина. Сіла навпроти чоловіка. Мовчали. Уже не один місяць розмова в подружжя єдина — як врятувати сина. Усе, що вони робили, не допомагало. Володька наче здурів: ні вмовляння, ні погрози, ні лікування на сина не впливали. Він ставав нахабнішим, агресивним, злим та некерованим. І тільки завдяки зв’язкам батька закінчив академію. Завдяки тим-таки зусиллям старшого Шершуна Володьку перевели в запас СБУ «в зв’язку з підірваним здоров’ям», і він тепер тинявся вулицями, притонами, спілкувався з баригами, шльондрами, дрібними шулерами та іншими покидьками.

Якось, прибираючи у квартирі, Лариса помітила, що з поличок у серванті зникли кришталеві вази, фруктовниця та інший цінний і красивий посуд. Питання, де те все поділося, не виникало. Тоді вона приховала це від чоловіка. Але коли з квартири зник телевізор, приховувати далі факти зникнення речей було неможливо.