Соло бунтівного полковника. Вершина

Володька наче почув батькові слова. І не лише почув, а й зреагував на них. Він повернув голову туди, де стояв генерал, і їхні погляди зустрілися.

— Тату, це кінець?

— Не знаю, сину, — спокійно відповів Шершун. — Як Бог дасть.

— Здається, трішки попустило, — Володька лежав нерухомо, судоми потроху затихали, піна вже не текла. Він перевів погляд на Ларису Левківну.

— Мамо, і ти тут? — по щоках Володьки покотилися великі рідкі сльозини. І враз таке дитяче й майже нечутне: — Я більше не буду…

Міла кинулася до Володьки витирати обличчя рушником. Вона гладила його волосся й притискала голову до своїх грудей.

— Володечко, я так злякалася. Не роби так більше, не роби. А то я помру швидше, ніж ти, якщо ще побачу таке.

Мати й батько мовчали…

10

— Як Володя? — навіть не привітавшись, запитала Катерина Олексіївна Зрубова.

— Усе гаразд. Наче й не було тих кошмарних днів, того пекла. Згадую як щось таке, чого не було й не могло бути. Свідомість і пам’ять нагадують і стверджують — було. Дай Боже, щоб воно ніколи більше не повторювалося. — Шершун довго готувався до цієї зустрічі. І річ навіть не в тому, що він не уявляв, які слова потрібно дібрати, щоб подякувати цій жінці, цій чарівниці, яка лікує тіла й душі тих, які заблукали в кошмарному лабіринті сучасного життя. Щоб подякувати не тільки лікарю з великої літери, а й справжній людині.

Проблема ще й у тому, що за весь час лікування Володьки Катерина Зрубова не взяла з Шершуна жодної копійки. Навіть за проживання в Кіровограді Ніна Павлівна, подруга Катерини Олексіївни, відмовилася взяти гроші. Коли Шершун намагався заплатити за ліки, Зрубова відмахувалася й казала незмінне «потім».

Сьогодні генерал налаштований рішуче і сподівається, що знайде для лікаря потрібні слова і зможе щиро віддячити їй за допомогу.

— Володимире Дмитровичу, — мало не вперше Зрубова звернулася до генерала на ім’я та по батькові. — Ви всю ніч, а може, й не одну, не спали, думали, що сьогодні скажете мені, як будете дякувати, що пропонувати за таку неоціненну, як ви вважаєте, послугу. Пропонуватимете мені гроші. Чи не так?

Шершун зашарівся, як юнак на першому побачені. Отакої! Усі його переживання і плани — до дідька?

— Так-так, — не чекаючи відповіді, сказала Зрубова. — Прошу вас, не хвилюйтеся й не мудріть. Як я скажу, так і буде. А скажу я ось що.

За ліки — ін’єкції, пігулки, шприци та інші медичні препарати й системи — ви заплатите дві тисячі гривень. Заплатите, коли зможете. За лікування грошей не візьму. Але не тому, що вони мені не потрібні чи я якась ненормальна філантропка або альтруїстка. Ви просто зараз пообіцяєте вислухати мене. І слухатимете стільки, скільки я говоритиму.

Генерал здивовано підняв брови.

— Я готовий вас, Катерино Олексіївно, слухати хоч вічність, — спробував пожартувати Шершун-старший.

— Ось і добре, — наче не помітила іронії Зрубова.