— Гаразд, іди, — твердо промовив генерал. — Ми з мамою чекатимемо тебе тут, доки не прийдеш.
Володька з’явився хвилин за п’ятнадцять. Удвох з якимсь чоловіком років сорока він ніс телевізор. Його обличчям струменів піт. Видно було, як Володьці важко, як йому погано. Після того, як телевізор помістили в багажник, Шершун витяг тисячу гривень і віддав їх чоловікові. Той, не сказавши й слова, швидко пішов.
Мовчки доїхали додому, вивантажили, занесли телевізор до квартири, увімкнули.
— Тату, я зараз прийду, — Володька підійшов до вхідних дверей.
— Ні, сину, ні! — знову Шершун — твердо. — Доведеться потерпіти. За годину прийде лікар.
— Коли прийде лікар, я вже повернуся, — Володька взявся за ручку дверей.
— Я зачинив двері на ключ. Вихід один — через вікно. Надіюся, ти не забув, що мешкаємо ми на десятому поверсі й унизу асфальт, а не море й не річка. Та й з периною там тебе ніхто не чекає.
Володька шарпонув ручку дверей, ще й ще раз, підскочив до вікна, відчинив. Лариса рвонулася було до сина, але Шершун міцно схопив її за руку й посадив біля себе на диван.
— Тату, мені погано, — завив Володька.
— Знаю, але терпи, синку, терпи.
— Не можу, тату, не мо-о-о-жу! — несамовито заволав Володька. — Я стрибну у вікно! Я правда — стрибну!
— Вова! — це Лариса чоловікові.
— Не чіпай, нехай стрибає, раз такий слабак. Слабак! — крикнув Шершун. — Слабак!
Таким Володька ще не бачив свого батька. Ніколи. Чомусь саме зараз він уявив, як генерал ходить по вагонах метро й просить милостиню. Володька сам особисто не бачив, але йому розповідали. І Володька так чітко уявив ту картину… Його рідний батько, якого він любить понад усе на світі, генерал-лейтенант Служби безпеки України — канючить милостиню, як останній бомж, ні, гірше — як фальшивий інвалід, як аферистка, що просить на похорон рідної матері, яка ще жива й здорова.
Різкий дзвінок у двері — наче крижаною водою усіх. Лариса підбігла до дверей, відчинила. До кімнати зайшла Катерина Зрубова.
— Ну, що тут у вас? — спокійно спитала. — Театр одного актора чи масова сцена? Слава Богу, бачу, що я встигла на початок фінальної частини, хоча до самого фіналу ще не дійшло.
Підійшовши до Володьки, що стояв біля відчиненого вікна, тихо промовила:
— Володю, я вже тут. Зараз усе буде гаразд. Підійди до мене.
І Володька слухняно підійшов.
ebooksa