Володька не ночував удома вже кілька днів. Де він вештався, у кого був, з ким — не знав навіть батько, хоча іноді деякі спроби дізнатися робив. Цього разу генералові з’ясовувати нічого не довелося. Володька з’явився сам, у доброму настрої, збуджений, намагався жартувати, щось розказував, розмахуючи руками, бігаючи кімнатами й щось наче шукаючи. Батько піймав його за руку, міцно стис і наказав:
— Сядь!
Дивно, але Володька послухався, сів у крісло. Лариса підвелася з дивана, стала у дверях.
— Сину, — твердо почав Шершун, — ти зараз в ейфорії, чи як там у вас називається — в кейфі. На це боляче дивитися, але говорити про якісь моральні аспекти твоєї поведінки ми зараз не будемо.
За кілька місяців ти перетворився з хорошого розумного хлопця, відданого й ніжного сина на чудовисько, монстра, негідника, злодія. І винен у цьому не ти. Винен у цьому всьому особисто я. На сто відсотків — я. Не тому, що ми з мамою приділяли мало уваги твоєму вихованню: ти ріс добрим слухняним хлопцем. А тому, що я генерал спецслужби, керівник підрозділу, що бореться з наркобізнесом, а ти мій син. Я тобі раніше цього не говорив, просто боявся. Боявся й собі в цьому зізнатися. Але тепер визнаю й зізнаюсь, хоч мені це боляче. Тебе на голку посадили мої вороги. Якби не я, до тебе цим покидькам не було б і діла. Але я наступив їм спочатку на хвоста, а зараз узяв за горло. Вони знають, що мене ні залякати, ні купити. І ось вони вдарили в найболючіше місце, загнали ножа у самісіньке моє серце. Вони посадили на голку тебе. Як це сталося, чому ти виявився неготовим і не послав їх відразу на три букви — не знаю. Мабуть, і тут я винен, що належно не підготував тебе до життя, в якому правлять підлість і злочинні гроші. Так, ти не був готовий, і тому твоєї вини в цьому немає.
Ми з мамою намагалися виправити становище, рятували тебе всілякими способами. Та ти ж знаєш, спочатку й сам допомагав нам, щиро бажаючи позбутися тієї напасті. Але наркоманія — це хвороба. Тяжка хвороба. Можливо, одна з найтяжчих у світі. У тебе, точніше у нас, є чи не найостанніший шанс. Я знайшов того, хто зможе тебе врятувати. Це і лікар, і філософ, і справжня людина в одній особі. Сильна людина. Вона (а це жінка) врятувала не одне життя. У тому числі позбавила залежності від наркотиків найстаршу дочку нашого Президента й ще з десяток дітей наших народних депутатів, міністрів, працівників президентської Адміністрації та деяких інших високих чиновників. І не лише їхніх дітей, а декого з них і самих.
Шершун зробив паузу. Мати й син мовчки чекали. Раптом тон і голос Шершуна змінилися. Він, той голос, наче здригнувся, обм’як, затремтів.
— Спробуймо, синочок? А?
Це «А?» прозвучало так, наче в ньому — остання надія, останній шанс, остання краплина батьківської сльози.
Пауза — і знову голос твердий і впевнений.
— І почнемо з того, що ти зараз поведеш нас туди, куди ти відніс телевізор. Ми його викупимо назад. Обіцяю, що скупнику нічого поганого не зроблю. Розумію, за кілька годин тобі знову буде погано. Через ті-таки кілька годин уже сьогодні увечері лікар буде у нас. Зізнаюся: вона говорила, що буде тим краще, чим гірший стан буде у тебе. Тобі буде дуже погано, але тільки сам собі ти можеш допомогти. І врятувати своє життя. І наші з мамою життя. Бо ти в нас єдиний. А без тебе — який сенс жити?
Лариси в дверях уже не було. Вона тихо ридала у ванній кімнаті. Володька мовчав. Розумом він реально сприйняти слова батька не міг — заважав наркотичний туман. Але щось у душі, ще живе, ще не атрофоване й не вбите зіллям, ворухнулося, прокидаючись і щось згадуючи — добре, тепле, дитяче, лагідне, мамине.
— Їдьмо, — тільки й сказав Володька.
Шершун з дружиною і сином проїхали на своїй машині від дому недалечко, буквально на сусідню вулицю.
— Ось тут треба зупинитися, — сказав Володька, не звертаючись ні до кого, наче боячись промовити слово «тато». — Я схожу дізнаюся, чи він удома.
— А зателефонувати не можна? — запитав генерал.
— Ні, він на незнайомі номери не відповідає. Та й мене він, я впевнений, ще, слава Богу, по голосу не згадає.
— Я піду з тобою, — Шершун рішуче відчинив дверцята старенької «Тойоти».
— Ні, не треба. Підемо вдвох — не відчинить дверей. Ти, батьку, мусиш мені повірити, — розуміючи сумніви старшого Шершуна, наполіг Володька.
ebooksa