Ханс провів її до порога і з незграбною старанністю допоміг їй надіти плащ від дощу, який вона скинула і несла на руці. І справді — дощ, який було ущух, знову полив як із відра.
Залишившись наодинці, ми з Хансом поїли і почали радитися.
— Що ж робити, Хансе? — запитав я.
— А ось що, баасе: перед північчю ми сховаємося на березі поблизу сходинок, що біля скелі Пожертв, потім, коли прийде човен і висадить панну Сабілу, і її прив’яжуть до стовпа, ми дістанемося до човна вплав, вліземо в нього і поїдемо назад до міста веллосів.
— Але це, Хансе, не врятує панну Сабілу.
— Не врятує, баасе; та я й не сушив голови над долею панни Сабіли, яка насолоджуватиметься щастям із Хоу-Хоу. Це врятує нас, баасе, хоча, можливо, нам доведеться залишити Хоу-Хоу і дещо з наших речей. Якщо Іссикор та інші хочуть врятувати панну Сабілу — то хай не будуть боягузами і перестануть боятися кам’яного боввана і жменьки жерців і нехай самі стараються.
— Слухай, Хансе, ми прийшли сюди, щоб добути жмуток смердючого листя для Зікалі і щоб урятувати панну Сабілу. Перше завдання виконане, залишається друге. Я врятую нещасну або загину, спробуючи це зробити.
— Так, баасе, я так і думав, що баас це скаже. Всі ми божевільні, кожен на свій лад. Як може людина вирвати зі свого серця дурощі, закладені її матір’ю туди до її народження? А через те, що баас з’їхав з глузду або закохався в панну Сабілу, бо вона така красива, ми так чи інакше маємо розробити інший план і постаратися, щоб нас убили, коли ми втілюватимемо його в життя.
— Який план? — запитав я, пропускаючи повз вуха зухвале кепкування.
— Не знаю, баасе, — сказав він, дивлячись у стелю. — Якби в мене був ковток горілки, я б що-небудь придумав; а то в мене від цієї вогкості туман у голові і шлунок повен води. Проте баас, здається, говорив, що коли зламати кам’яні ворота, то озеро затопить усю місцевість разом із печерою Хоу-Хоу, де зберуться на поклоніння всі жерці з усіма своїми дружинами?
— Так, Хансе, і дуже швидко: як тільки вода увірветься, вона знесе стіни шлюзів і рине могутнім потоком, тим паче, що знову полило.
— Тоді, баасе, ми маємо спустити камінь, а оскільки самі ми неспроможні це зробити, то нам допоможе ось хто, — і він витягнув з мішка два фунти пороху в міцно запаяних бляшанках, як їх випустив англійський фабрикант. — Оскільки мене звуть Володарем Вогню, то жерці Хоу-Хоу подумають, що це цілком природно, — додав він, усміхнувшись.
— Так, Хансе, — підтвердив я.
— Тільки, баасе, нам потрібен гніт.
Я подивився навколо. У кімнаті стояли на полиці глиняні лампадки, а біля них лежав моток гніту місцевого виготовлення.
— Якраз те, що нам треба! — сказав я.
Ми зняли його, просмолили сумішшю тубільної олії з рушничним порохом, вибитим мною з патрона, і за півгодини у нас був чудовий гніт. Випробувавши його, я переконався, що він прогорить п’ять хвилин, поки вогонь не досягне пороху. Це було все, що ми могли тоді зробити.
— А зараз, баасе, — сказав Ханс, коли ми закінчили свої приготування і поклали гніт сушитися, — припустімо, що все піде добре, ворота впадуть і вода заллє печеру, — але як же ми самі заберемося з острова? Якщо ми потопимо жерців Хоу-Хоу (втім, я думаю, що ми їх не потопимо, бо вони полізуть на гору, як кролики), ми тим самим потопимо і себе, і доведеться нам вирушати з ними разом до місця біля Вогнища, про яке так любив говорити ваш преподобний батько. Потопити жерців Хоу-Хоу, звичайно, хороша справа, а й панні Сабілі будуть непереливки, якщо ми її залишимо прив’язаною до стовпа.
— Ми її не залишимо там, Хансе, тобто якщо все піде, як я сподіваюся; ми залишимо когось іншого.
У Ханса просяяло обличчя.
ebooksa