Зважуючи подумки всі обставини, я дійшов висновку, такого несподіваного і твердого, що мені самому здалося, неначе його підказало навіювання ззовні.
Я виведу жінок і покладу їх на вершині кручі, темний плащ Драмани приховає їх від спостереження навіть цієї яскравої місячної ночі (туман давно розвіявся). Сам я повернуся в повітку, підпалю гніт і приєднаюся до моїх пані, і ми спостерігатимемо з кручі все, що відбудеться після вибуху, і чекатимемо наближення човна; втім, на останнє я вже майже не сподівався.
Залишивши всі сумніви і вагання, я взявся за виконання плану з холодною, але шаленою енергією. Я схопив за руки обох сестер, які, уявивши, що порятунок близький, ішли досить швидко, піднявся з ними на кручу і, велівши їм лягти ниць, накинув на них темний плащ Драмани. Потім я повернувся в повітку, запалив сірник і підніс його до кінця гніту. Вогник побіг угору. Я вискочив геть, замкнув важкі двері і помчав назад на кручу.
П’ять хвилин минуло, і, коли я вже почав думати, що нічого не вийшло, пролунав глухий гуркіт. Він був неголосний. Не думаю, щоб можна було почути його на відстані п’ятдесяти ярдів, не напружуючи спеціально слуху. Повітка була ґрунтовно збудована, а дах поглинав звуки. Гуркіт нагадував не рушничний постріл, а, швидше, звук якогось важкого падіння.
Після цього спочатку наче нічого особливого не відбувалося. Але я помітив, що вода, досі стримувана кам’яними підйомними дверима, раптом побігла каналом під повітку. Внутрішньо радіючи, я зрозумів, що вибух вдався.
Шлюзи впали й озеро увірвалося за огорожу!
За хвилину я помітив, що з відгалуження каналу вийшов камінь — один, другий, третій; уся споруда наче танула. Вже зяяв пролом, який усе збільшувався. Ще за хвилину повітка розвалилася, мов картковий будиночок, оскільки вода розмила фундамент. Канал перетворився на справжню річку, яка бурхливо затоплювала низинні поля за береговою стіною.
Я поглянув на схід; він світився; край неба — там, де воно поєднується з поверхнею озера — з чорного ставав сірим. Світало.
Із невблаганним ревом через пролом, що ширшав у стіні кожної миті, вода бігла в поля — нестримна, невичерпна; це було жахливо. Наша круча вже перетворилася на оточений морем острівець. І ось на сході зажеврів перший промінь сонця, яке ще не встало, пронизуючи гігантським списом обмите дощами небо. То було дивне видовище, і з думкою, що, можливо, я востаннє присутній при ньому на землі, я жадібно дивився на нього.
Тим часом жінки поряд зі мною плакали від жаху, чекаючи, що нас ось-ось затопить. Я вважав так само, оскільки скеля тремтіла під нами, ніби зараз перекинеться, підмита водою, і зануриться в безодню, та вдавав, що не звертаю уваги на їхній страх, і вперто дивився на схід. І раптом разом із першим сонячним променем з туманної імли над озером виринув човен. Ревіння води заглушало плескіт весел. На кормі, приставивши дуло револьвера до лоба керманича, стояв Ханс.
Я підвівся, і він мене побачив. Я знаками вказував йому, куди підпливти. Човну загрожувала небезпека перекинутися або бути понесеним течією у вир на місці шлюзного каналу. Але веллоси були майстерними веслярами, а пістолет Ханса додавав їм хоробрості.
Нарешті човен пристав носом до нашої кручі, і Ханс, пробравшись уперед, кинув мені кінець каната. Я його схопив однією рукою, а другою зіштовхнув униз тремтячих жінок. Ханс схопив їх і жбурнув у човен, немов мішки з борошном. Потім я перекинув наше спорядження і сам відчайдушно стрибнув, відчувши, що круча перевертається. Я гепнувся до пояса у воду, але Ханс і хтось іще підхопили мене і втягли в човен. А ще за мить круча зникла під жовтим спіненим потоком!
Човен гойднувся і закрутився веретеном; на щастя, він був великий (на двадцять пар весел) і стійкий, оскільки був видовбаний з одного величезного стовбура. Ханс вигукував команди, веслярі гребли щосили. Першої хвилини наша загибель здавалася неминучою, течія затягувала, і ми зовсім не просувалися. Нарешті ми трохи рушили вперед, у напрямку до скелі Пожертв, і ще за хвилину були поза небезпекою.
— Чому ти не прийшов раніше, Хансе? — запитав я.
— О, баасе, та тому, що ці дурні не їхали, поки не з’явиться перший промінь; а коли старий Веллу й Іссикор пробували наполягати, веслярі заявили, що вб’ють їх. Вони сказали, що це порушення закону, баасе.
— Хай вони будуть прокляті на десять поколінь! — вигукнув я і замовк, бо який сенс сперечатися з цією марновірною бандою?
Марновірство панує ще над більшістю світу, називаючи себе релігією. Веллоси, звичайно, пишалися своєю релігійністю. Так скінчилася страшна ніч.
Розділ XIV
КІНЕЦЬ ХОУ-ХОУ
Човен зупинився біля самого берега, проти скелі Пожертв. На моє запитання, навіщо це, старий Веллу, якому зсунута набік тіара додавала вигляду п’яного, боязко відповів:
ebooksa