— О, баасе, тепер розумію! Ви думаєте прив’язати до стовпа пані Драману, яка старша панни Сабіли і не така гарна! Ось чому ви їй веліли залишатися з нами весь вечір! Прекрасний план! і він нас позбавить від метушні згодом. Тільки, баасе, доведеться злегка гепнути її по довбешці, щоб вона не зчиняла галасу і не виказала нас у своєму себелюбстві.
— Хансе, ти просто тварюка! — вигукнув я з обуренням.
— Так, баасе, звичайно, я худобина, яка раніше дбає про вас і про себе, ніж про інших. Але тоді кого ж залишить баас? Адже не думає ж він прив’язати до стовпа мене у вбранні нареченої? — додав він із непідробною тривогою.
— Хансе, ти тварюка і дурень, бо, незважаючи на всю твою тупість, як же я обійдуся без тебе? Я прив’яжу до стовпа мертву жінку, що лежить у шлюзній повітці.
Ханс подивився на мене явно захоплено і сказав:
— Баас остаточно порозумнішав! Нарешті баас придумав щось, чого я не придумав перший. Це хороший план, якщо тільки нам вдасться зробити все непомітно і якщо панна Сабіла на радощах одночасно не плакатиме і не сміятиметься, як дурна. Але, припускаючи, що все вдасться, як же ми вчотирьох проберемося до човна, баасе, якщо тільки ці боязкі веллоси так довго нас чекатимуть?
— А ось як, Хансе: якщо Драмана говорить правду, то човен, привізши наречену, очікує світанку неподалік від берега. Ти дістанешся до нього вплав, тримаючи пістолета над головою; все інше залишиш. Потім ти піднімешся у човен, назвавшись веллосам та Іссикору або хто там буде ще. Потім, коли все затихне, ми з пані Драманою притягнемо до стовпа мертву жінку і прив’яжемо її замість Сабіли. Тоді ти приженеш човна до малої пристані, що ми бачили поблизу шлюзів, пам’ятаєш?
— Так, баасе.
— Як тільки ти під’їдеш, я підпалю гніт, і ми побіжимо до човна. Сподіваюся, жерці зі своїми дружинами не почують вибуху; а коли вони вийдуть із печери і побачать, що їх затопило, їм буде не до переслідування (човни у них десь же то заховані, хоча Драмана і не знає де). Тепер зрозумів?
— Так, баасе. Як я вже сказав, баас раптом порозумнішав. Але баас не звернув уваги на одну дрібницю: припустімо, що я благополучно дістануся до човна, як я примушу цих боягузів гребти до вас до пристані? А раптом вони побояться, баасе, і заявлять, що це проти звичаю або що там їх схопить Хоу-Хоу, або ще щось таке?
— Ти їх попросиш добром, Хансе, а якщо вони не послухаються, тоді ти Надаси слово своєму кольту. Але, сподіваюся, в цьому не виникне потреби: Іссикор сам захоче відняти Сабілу у Хоу-Хоу. А тепер усе влагоджено, і я лягаю спати. Тільки спочатку візьми он ту рогожу і накрий нею смердючий віник проклятого Зікалі — хай йому всячина! Послати людей на таке!
“Усе залагоджено”, — з внутрішньою іронією промовив я в думках, простягшись у ліжку. Успіх нашої відчайдушної справи залежав від ланцюжка гіпотез, такого довгого, як звідси до Капштадта. Мимоволі згадалася давня приказка: якби та якби, та виросли в роті гриби.
Якщо човен припливе; якщо він чекатиме поблизу; якщо Хансу вдасться непомітно до нього підпливти; якщо його пустять у човен; якщо він умовить марновірних веллосів наблизитися до пристані і забрати нас; якщо не відкриється наша витівка з порохом; якщо порох благополучно вибухне і поруйнує шлюз; якщо ми зможемо відв’язати Сабілу від стовпа; якщо вона не влаштує істерики; якщо негідники-жерці не переріжуть нам горлянок під час усіх цих операцій і ще двадцять “якщо” — тоді, можливо, “все владнається”. Проте, покладаючись, за звичаєм, на долю, я помолився і вирішив, що час спати. Я, на щастя, можу спати у будь-який час і за будь-яких обставин. Без цього я б давно помер.
Мене розбудив прихід Драмани. Було вже зовсім темно. Я глянув на годинника — виявилося, одинадцята година.
— Що ж ти не розбудив мене раніше? — спитав я Хансу.
— А яка користь від того, що я розбудив би вас, баасе? Нудно никати, коли нічим промочити горло.
Так він виправдовувався, а насправді просто міцно спав, як і я. Проте я був радий, що позбавився кількох годин виснажливого очікування.
Тепер я зважився розказати Драмані все. У цій жінці було щось таке, що викликало до неї довіру.
Вона вислухала і пильно дивилася на мене, вражена сміливістю мого задуму.
— Усе це, можливо, закінчиться благополучно, — сказала вона нарешті, — але варто остерігатися чаклунства жерців, яке відкриває їм те, що очі не бачать.
ebooksa