Нарешті, оскільки все було зроблено, ми подалися геть так само, як прийшли, низько припадаючи до землі, щоб не виходити зі смуги туману, який тепер став рідкішим і стелився всього футів на три над землею, як осіння мла над англійським болотом.
Ми досягли нашої ями, і Ханс безцеремонно зіштовхнув Сабілу через край, і вона впала на спину своїй сестрі Драмані, яка з жаху притиснулася до землі. Важко уявити дивовижнішу зустріч двох трагічно розлучених родичок. Я йшов останнім і перед тим, як спуститися до нашої ями, ще раз озирнувся.
Ось що постало переді мною: з печери вийшли двоє жерців і швидко побігли схилом гори, доки не досягли двох колон природного газу або гасу (далебі, не знаю, що це було); тут вони зупинилися кожен біля однієї колони, обернулися на п’ятах і крізь прорізи у своїх масках або покривалах подивилися на прив’язану до стовпа жертву. Мабуть, вигляд її цілком їх задовольнив, оскільки, подивившись трохи, вони знову побігли до печери дуже швидко, але з методичністю, що виключала думку про здивування або тривогу.
— Що це означає, Драмано? — вигукнув я. — Ти говорила, що закон забороняє дивитися на Святу Наречену до сходу сонця.
— Не знаю, пане, — відповідала вона. — Звичайно, це проти закону. Мабуть, віщуни почули, що не все благополучно, і вислали гінців. Як я говорила тобі, жерці Хоу-Хоу майстерні в чародійництві.
— Отже, вони погані мастаки, оскільки нічого не відкрили, — зауважив я спокійно.
Але в душі я благословляв долю, що наполіг і прив’язав мертву жінку до стовпа на місце Сабіли. Коли ми тягнули її з повітки, Ханс говорив, що це зайве, оскільки Драмана присягається, що ніхто не здійме очей на Наречену до самого світанку, — потрібно тільки відв’язати Сабілу. Якби я поступився тоді, ми б усі загинули.
— Тепер, Хансе, — сказав я, приховуючи внутрішнє хвилювання, — час тобі плисти до човна; туман розсіюється, поспішай, а то тебе побачать.
— Ні, баасе, мене не побачать; я покладу на голову в’язку гілок з дерева Видінь і здаватимуся плавучою водорістю. Але чи не хоче баас поплисти сам? Він плаває краще за мене і не так боїться холоду, До того ж він розумніший, і цей дурень у човні швидше послухається його, ніж мене; а якщо дійде до стрільби, то стрілець він кращий. А доглянути за панною Сабілою та другою пані я цілком зумію сам і гніт підпалю не гірше, ніж баас.
— Ні, — відповів я, — пізно нам змінювати план, хоч я й сам хотів би потрапити в човен, де почувався б набагато спокійніше.
— Добре, баасе. Баасу краще знати, — відповів він покірно. І потім, не соромлячись, Ханс роздягся і загорнув свій брудний одяг в рогожу з-під в’язки гілок дерева Видінь, зауваживши, що із задоволенням надіне сухе плаття, коли дістанеться до човна або на той світ — одне з двох.
Покінчивши з цими приготуваннями, він прив’язав до голови віник за допомогою мотузків, знятих із рук Сабіли, і рушив — жалюгідна, зморщена жовта мавпочка. Проте спочатку він поцілував мені руку і запитав, чи немає у мене доручень до мого преподобного батька. Потім він проголосив, що, на його думку, панна Сабіла не варта стількох клопотів, тим паче, що вона виходить заміж за іншого. І, нарешті, він сказав із притиском, що коли вибереться з цієї країни, то нап’ється, як віл, на дві доби в першому ж місті, де можна буде купити горілки, — обіцянка, яку він не забув виконати. Потім він зісковзнув зі скелі і, тримаючи над головою револьвер і шкіряний патронташ, пірнув у воду, тихо, як видра.
Крізь поріділий туман я розрізняв на відстані ста ярдів примарний силует човна.
І ось із завмиранням серця я помітив, що там щось відбувається. Човен повернув, і мені вчулися здивовані голоси. Хтось підвівся на повний зріст. Потім почувся плескіт, і знову все стихло.
Мабуть, Ханс благополучно дістався човна, але пустили його на борт чи ні, цього я не знав. Я міг лише припускати і сподіватися.
Оскільки нам ні до чого було залишатися довше в нашому далеко не безпечному притулку, я вирішив повернутися в шлюзну повітку. Сабіла, здавалося, ще не зовсім прокинулася, і я не розпитував її. Драмана взяла її за ліву руку, а я за праву, і ми пішли. Залишивши обох жінок у повітці, я вийшов на маленьку рибальську пристань і почав чекати човна.
Човен не з’являвся. Протягом кількох годин, що здавалися нам вічністю, до самого світанку, я дивився і чекав, чекав і дивився, навідувавшись час від часу до жінок. Я дізнався від Сабіли, що і батько її, і Іссикор, обидва були в човні, що робило абсолютно нез’ясовною його непояву, тобто якби Ханс загинув, тоді розгадка була б проста: адже екіпаж не знав, у якому ми становищі, і не знав навіть, що нас можна врятувати. Нарешті, залишалася можливість, що марновірні веллоси за релігійними мотивами відмовилися брати участь у викраденні Священної Нареченої.
Чим більше зважував я всі можливості, тим більший відчай мене охоплював. Поза сумнівом, щось сталося, але що, що?
А вода все прибувала. Здавалося, вона ось-ось переллється через берегову стіну і тоді, звичайно, не можна буде залишатися в шлюзній повітці.
Не пам’ятаю, чи згадував я, що за кілька ярдів праворуч над стіною височіла велика круча футів на вісім, яка мала вигляд уламка, викинутого з кратера вулкана. На цю кручу неважко було б піднятися, і вона була достатньо широка, щоб усім трьом поміститися на ній. Найсильніший приплив не досяг би його вершини, оскільки для цього вода мала залити всю рівнину, що лежить за нею, на багато футів глибини.
ebooksa