Вона впала на коліна, подумавши, мабуть, що я її збираюся вбити списом вартового, який я підняв із землі, і відповіла:
— Пане, я не знаю. Мабуть, у жерців з’явилася підозра, і вони виставили варту. Або, можливо, їх стривожив небувалий підйом води.
Заспокоєний її поясненнями, я їй велів підвестися, і ми взялися за справу. Замкнувши двері зсередини, Ханс піднявся на важіль і вставив порохівниці в дірку в підйомних воротах, якраз під болт. Потім ми добре зашпаклювали щебенем усі щілини, щоб порохівниці не вискочили, і все разом замазали товстим шаром глини, яку я нашкріб із вогкої стіни повітки. Лише безпосередньо під болтом ми залишили невеликий отвір, щоб сконцентрувати силу вибуху на болті і на верхньому краю дірки в підйомних воротах. Гніт ми провели в просвердлені в порохівницях дірочки, вставивши їх у порожнисті очеретини, щоб вони не відсиріли. Кінці їх висіли на шість футів від землі, так що похапцем їх неважко було запалити.
Тепер було вже чверть на дванадцяту, і ми приступили до найстрашнішої і найнебезпечнішої частини нашого завдання. Ми з Хансом підняли тіло вбитої під час закриття шлюзу жінки і понесли його з повітки. Драмана, відмовившись торкатися трупа, йшла за нами, навантажена всім нашим багажем, який ми ні на хвилину не наважувалися залишати, передбачаючи, що відступ буде відрізаний. З величезним зусиллям пронесли ми важкий труп якихось п’ятдесят ярдів до місця, яке я помітив ще вранці на краю скелі Пожертв; у тій частині скеля здіймалася футів на шість над довколишнім рівнем і спереду в ній було промите водою заглиблення — начебто невеликий грот без даху, якраз достатній, щоб умістити нас трьох і труп.
Тут ми сховалися і чекали.
Через деякий час, перед самою північчю, ми почули на озері плескіт весел. Човен наближався! Ще за хвилину ми розрізнили людські голоси зовсім близько від нас.
До пристані, тобто до того місця, де мала бути пристань, оскільки всі сходи, крім першої, були залиті водою, підпливав великий човен. А майданчиком скелі Пожертв простували назустріч човну чотири жерці в білому вбранні; обличчя їхні затуляли покривала з прорізами для очей, що робило їх схожими на ченців на старовинних зображеннях іспанської інквізиції. Жерці і човен одночасно підійшли до пристані. Потім з носа зіштовхнули високу жінку, з головою загорнуту в білий плащ, яка за зростом цілком могла бути Сабілою.
Жерці прийняли її мовчки — вся ця драма розігрувалася в абсолютному мовчанні — і повели або, швидше, потягли її до кам’яного стовпа між двох вогнів і там, наскільки можна було розгледіти крізь туман (цієї ночі я благословляв туман, як це мовиться в одному нашому церковному псалмі — або там, здається, навпаки: туман виславляє Господа), вони її прив’язали. Потім, так само мовчки, жерці рушили назад схилом скелі і сховалися в пащі печери.
Човен теж відплив на кілька ярдів — недалеко, як можна було судити за звуками ударів весел, — і зупинився.
Далі все йшло, як говорила Драмана. Я пошепки запитав, чи повернуться жерці. Вона відповіла, що ні, ніхто не прийде до самого світанку, коли Хоу-Хоу в супроводі жінок вийде з печери прийняти свою наречену. Драмана присягалася, що це правда, оскільки найбільший злочин дивитися кому б то не було на Святу Наречену з моменту, коли її прив’яжуть до скелі, до появи сонця над обрієм.
— Отже, що раніше ми візьмемося за справу, то краще. Мерщій, Хансе, поки туман не розвіявся.
Швидко піднялися ми на скелю, тягнучи за собою мертву. Обійшовши з нашою жахливою ношею найближчий із двох “вічних вогнів”, ми підійшли до стовпа ззаду. Тут завдяки туману і диму вулканічних вогнів, ми були майже невидимі. До стовпа прив’язана, з опущеною головою, немов непритомна, стояла Сабіла. Ханс присягався, що то була вона, оскільки він упізнав її “за запахом”, який йому вельми подобався. Я ж, не такий обдарований щодо нюху, не був у цьому впевнений. Я ризикнув заговорити, не наважуючись подивитися на дівчину. Чесно кажучи, я побоювався, що вона виконала свою погрозу і, як до останнього засобу, вдалася до отрути, захованої у волоссі.
— Сабіло, не лякайся і не кричи. Сабіло, це ми — Нічний Вартовий і Світло-в-Темряві. Ми прийшли тебе врятувати, — сказав я і тривожно чекав відповіді.
Нарешті я полегшено зітхнув: вона злегка хитнула головою і прошепотіла:
— Це сон, сон!
— Ні, Сабіло, ти не спиш, а якщо спиш, прокинься, щоб нам усім не заснути навіки.
Потім я прокрався кругом стовпа і запитав, де вузол її мотузка. Вона нахилила голову і прошепотіла:
— Біля моїх ніг, пане.
Я став на коліна і намацав вузол. Якби я розрізав мотузок, нам нічим би було прив’язати до стовпа тіло. На щастя, вузол був затягнутий не туго — це вважалося зайвим, оскільки не бувало випадку, щоб Свята Наречена намагалася тікати. Хоча руки в мене замерзли, я без зусиль розв’язав мотузок. За хвилину Сабіла була вільна, і я перерізував пута на її руках. Набагато важче виявилося прив’язати на її місце мертве тіло, яке всією вагою навалювалося на мотузку. Проте ми якось упоралися з нашим завданням, заздалегідь накинувши на крижане обличчя мертвої білий плащ Сабіли.
— Сподіваюся, пану Хоу-Хоу полюбиться наречена! — пробурмотів Ханс, коли ми тривожно оглянули свою роботу.
ebooksa