У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Окрім того, могла випасти нагода побачити наречену лорда, яку, як я дізнався, звали міс Хольмс.

Отже, ніщо не могло надати мені більшого задоволення, ніж відвідини цього замку.

Був уже грудень; стояла тиха морозна погода.

Коли ми приїхали в Регнолль-Кестль, Скрупові повідомили, що лорд Регнолль (з яким він був добре знайомий) стріляє десь у парку, але що містер Скруп може показати своєму другові замок. Ми ввійшли втрьох, оскільки з нами була міс Маннерс, яка привезла нас у своїй колясці, запряженій поні. Сторож передав нас біля головного входу чоловікові, якого він назвав містер Саведж, шепнувши мені, що це особистий слуга його ясновельможності.

Це ім’я абсолютно не відповідало зовнішності його власника¹⁴. Він здавався мені переодягнутим герцогом, оскільки я уявляв собі герцогів, але ніколи не бачив жодного.

Його вбрання — на ньому був чорний вранішній костюм — було бездоганне; манери вишукані, чемність межувала з іронією з відтінком прихованого гонору. Він був красивий зі своїм тонким носом і сміливими яструбиними очима. Років йому було, можливо, тридцять п’ять-сорок, і манера, з якою він відібрав у мене палицю і капелюх, виказувала рішучий характер. Мабуть, він вважав мене здатним пошкодити палицею картини й інші витвори мистецтва.

Згодом містер Самуель Саведж зізнався мені, що я не помилився у своєму припущенні, судячи про мене із зовнішності, він прийняв мене за “ханархіста”, про яких він читав у газетах.

Ця людина, така бездоганна в іншому, дивно перекручувала деякі слова.

Показуючи нам картини, він говорив про них мовою хорошого художнього критика, та раптом так переінакшував яке-небудь слово, що складалося враження, ніби вилили на голову цебро холодної води.

Він водив нас парадними кімнатами замку, показуючи нам безліч рідкісних, коштовних речей і принаймні сотні дві картин кращих майстрів.

При цьому йому випала нагода знайти своє, правильне, мінливе розуміння історії. Правду кажучи, мені невдовзі набридло вислуховувати нескінченні подробиці, тим паче, що в парадних кімнатах було дуже холодно.

Дорогою з великої галереї до меншої ми проходили через невелику кімнату, досить затишну і добре натоплену.

То була студія лорда Регнолля.

Затримавшись на хвилину біля вогню, я помітив на стіні картину, закриту полотном, і запитав Саведжа, що на ній зображено.

— Це, сер, — відповів він з гордою скромністю, — портрет майбутньої дружини його ясновельможності; портрет, так би мовити, тільки для очей його ясновельможності.

Міс Маннерс стримала усмішку, а в. мене промайнула думка, що приховувати портрет таким чином — зовсім інша прикмета.

Потім, побачивши у відкриті двері передпокій, де залишилися мій капелюх і палиця, я уповільнив кроки і, коли мої супутники сховалися в галереї, забрав свої речі і вийшов у парк, розраховувавши зігрітися, походивши туди-сюди терасою до повернення Скрупа і його нареченої.

Я чув кілька пострілів, що долітали з невеликого дубового гаю, ярдів за п’ятсот від мене. Стріляли, очевидно, з маленької недробової рушниці.

Стрільба — моя професія: я не міг стримати своєї цікавості і попрямував до гаю кружним шляхом через чагарник. Незабаром я опинився біля одного краю галявини і за величезним старим в’язом побачив неподалік двох чоловіків.