Зрештою, ми досягли повороту, від якого річка бігла близько милі абсолютно прямим руслом, наприкінці якого розливалася вже знайомим нам болотом.
До цього часу обидва човни йшли зовсім тихо, оскільки і переслідувачі і переслідувані знесиліли. Щоразу, коли була змога прицілитися, я стріляв у ворогів, але вони йшли вперед, уперто і мовчки. Вже нас відділяло якихось двадцять кроків. Пролетіло кілька списів, і один із них встромився у дно нашого човна, трохи зачепивши мою ногу. Але в цьому місці ущелина була така тісна, що мені довелося припинити стрільбу; я вирішив приберегти заряди для останньої сутички. Нарешті, ми досягли кінця ущелини і врізалися в першу мулисту мілину болота.
Ті переслідувачі, хто був іще неушкоджений, робили останні зусилля, щоб нас наздогнати. При яскравому світлі, що падало позаду нас, я бачив їхні очі і висунуті язики, що пересохли.
— Хапай, що в нас є, і біжи! — крикнув я, згрібаючи в оберемок рушницю і все, що було під рукою, не забуваючи патронів, які ще залишилися.
Інші вчинили так само — не думаю, щоб у човні залишилося що-небудь, окрім весел. Потім я вискочив на берег і побіг праворуч краєм болота. Ханс і наші веслярі мчали за мною. Пробігши ярдів шістдесят, я в повній знемозі опустився на пагорбі, бо зомлілі ноги не могли нести мене далі, і чекав, що станеться. Далебі, я так змучився, що швидше був готовий померти на місці, ніж намагатися бігти вперед.
Ми сіли всі рядком, чекаючи нападу. Але його не було. Поблизу мілини веллоси склали весла і якийсь час сумно сиділи у своєму судні, поки не відсапалися.
Потім уперше за весь час переслідування ці німі нишпорки дали волю язикам, і на нас полилися прокляття, особливо ж на наших чотирьох веслярів, неофітів Хоу-Хоу. Веллоси кричали, що закон забороняє їм далі переслідувати втікачів, а вони (тобто втікачі) помруть, як помер Іссикор, що покинув країну. Один із наших не стримався від спокуси і в’їдливо заперечив, що дехто з переслідувачів помер, спробувавши затримати нас у країні, в чому вони можуть переконатися, перерахувавши своїх веслярів.
На цю очевидну істину переслідувачі нічого не відповіли, як і на запитання, хто послав їх у погоню за нами. У наш маленький човен вони склали тіла своїх убитих і тихо рушили вгору за потоком, потягши його за собою. Більше я не бачив цих прекрасних фанатичних облич — останній привіт проклятої країни, де я мало не помер, або, ще гірше, мало не зробився полоненим на все життя.
— Баасе, — сказав Ханс, закурюючи люльку. — Ми ж здійснили велику подорож, про яку приємно згадувати тепер, коли вона закінчилася, хоч мені шкода, що ми не вбили більше цих людоловів веллосів.
— А я не шкодую, Хансе; навпаки, мені гірко, що я в них був змушений стріляти, — відповів я, — і не хотів би згадувати про ці перегони на життя і смерть, хіба що мимоволі привидиться в нічному кошмарі.
— Не хотіли б? А мені, баасе, приємні такі думки, коли небезпека минула, і ось ми живі, а інші померли і тепер розказують казки містеру Хоу-Хоу.
— У кожного свій смак, — пробурчав я. Ханс попихкав своєю трубкою і продовжував:
— Дивно, баасе, чому ці каналії не вийшли із човна і не напали на нас зі своїми списами? Побоялися, мабуть, наших рушниць.
— Ні, Хансе, — відповів я. — Вони сміливі воїни, і кулі б їх не зупинили. Їх затримало щось більш сильніше — страх прокляття, що тяжіє над кожним, хто переступить межі їхньої землі. Хоу-Хоу надав нам велику послугу, Хансе.
— Так, баасе, в Країні Вогнів він став християнином і віддячує добром за зло, підставляючи другу щоку, баасе. Адже часто люди, вмираючи, стають святими, баасе. Я це відчував на собі, коли веллоси мало нас не спіймали. Пам’ятайте, баасе, ваш преподобний батько говорив, бувало, що коли ти любиш небеса, то й небеса піклуються про тебе і витягують тебе з брудної ями, в яку ти потрапив. Ось чому я тепер сиджу і покурюю, баасе, замість того, щоб служити їжею крокодилам. Якби ми ще не забули алмази, я б сказав, що небо зовсім добре турбувалося про нас; але було стільки клопотів, і небо забуло про коштовності.
— Ні, Хансе, — відповів я, — небо передбачило, що якби ми надумали витягувати з човна мішки з камінням на додачу до зілля для Зікалі і всього іншого, то веллоси наздогнали б нас, перш ніж ми кинулися бігти. Адже вони були дуже близько, Хансе.
— Так, баасе, розумію, і це було дуже люб’язно з боку небес. А тепер, я вважаю, нам час вирушати. Веллоси можуть забути на якийсь момент про прокляття і повернутися шукати нас. Небо примхливе, баасе. Іноді воно зовсім несподівано змінює своє обличчя і раптом стає сердитим, точнісінько, як пані Драмана, коли ви вчора відмовилися взяти її з собою.
Аллан зупинився, щоб налити Собі трохи слабкого віскі з водою, і різко сказав:
— Ось і кінець усієї історії. Не знаю, як ви, а я йому радий, бо в мене пересохло в горлі. Ми благополучно дісталися до мого воза після втомливого переходу безводною пустелею, і саме вчасно, оскільки ми прибули в село з трьома патронами на нас обох. Адже нам довелося розстріляти масу зарядів у цих хоухойа, коли вони напали на нас на озері, а потім у веллосів, щоб затримати гонитву. Але у возі їх у мене були ще багато, і дорогою назад я вбив чотирьох слонів. У них були вельми великі бивні, які я згодом продав за добру ціну, чим майже покрив витрати на поїздку.
— А примусив вас старий Зікалі платити за биків? — запитав я.