Коли ми вийшли з коляски, до нас наблизилася якась велична персона в оксамитовій куртці і червоному жилеті у супроводі Чарльза, який ніс дві рушниці.
— Це головний єгер, — шепнув мені Скруп.
— Якщо не помиляюся, містер Квотермейн? — запитав поважний єгер, холодно і несхвально оглядаючи мене.
— Так, це я.
— Його ясновельможність доручив мені передати вам ці рушниці. Чарльз супроводжуватиме вас під час полювання і носитиме за вами рушниці і патрони.
Я узяв одну із централок і оглянув її. Це була прекрасна дорога зброя.
У цей час з-за рогу будівлі з’явився сам лорд Регнолль. Після взаємних привітань він провів нас до просторої зали, де зібралася решта учасників полювання. То були відомі стрілці, більшість яких я знав за мисливськими журналами.
На мій подив, серед них виявився мій, можна сказати, давній знайомий.
Це нікчемне лице, маленькі блудливі очі і гострий червонуватий ніс не могли належати нікому іншому, окрім Ван-Купа, колись уславленого в Південній Африці великими, невловимими для закону аферами, через які і я став жертвою на двісті п’ятдесят фунтів стерлінгів — суму, досить значну для мене.
Ван-Куп обернувся і, побачивши мене, вигукнув:
— Кого я бачу! Аллан Квотермейн!
Тон його вигуку привернув увагу лорда Регнолля, який стояв поблизу.
— Так, містере Ван-Купе, — відповів я, — ви не помилилися, це я. Я теж радий бачити вас, як і ви мене.
— Я думаю, тут непорозуміння, — сказав лорд Регнолль, здивовано дивлячись на нас. — Це сер Юніус Фортеск’ю.
— Я, далебі, не можу пригадати, — заперечив я, — щоб він називався цим ім’ям. Але принаймні ми давні знайомі.
Лорд Регнолль відійшов убік, ніби не бажаючи продовжувати цю розмову.
Ван-Куп упритул наблизився до мене.
— Містере Квотермейне, — тихо сказав він, — обставини дуже змінилися відтоді, як ми зустрічалися з вами востаннє.
— Ваші, можливо, так, — заперечив я, — але в мене все залишилося по-старому, і я буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви сплатите мені двісті п’ятдесят фунтів, які ви мені винні.
На хвилину він замислився.
ebooksa