— Вона терла, м’яла, крутила і вертіла кінцівками хворого, не виявляючи жодних ознак утоми. Через деякий час лорд Руперт, який спочатку сором’язливо посміхався, зблід і прикусив губу, на чолі у нього виступив піт. Помітивши це, Летиція завмерла.
— Боже, я роблю вам боляче?
— Пусте. Адже панотець сказав: біль — гарна ознака. Коли у вас ще є сили, продовжуйте. Тільки розповідайте щось. У вас дивовижний голос, він допомагає мені майже так само, як ваші пальці, такі сильні й одночасно такі ніжні.
Вона запашіла і знову взялася до роботи.
— Я… я не знаю, про що розповідати. Ви капітан, ви багато бачили… А я все життя провела у глушині.
— Розкажіть. Я нічого не знаю про таке життя. І про вас нічого не знаю.
Він скрикнув від надто різкого її руху і попросив за це вибачення.
— Добре. Я буду говорити, якщо вас це відволікає…
І вона слухняно почала розповідати про замок Теофельс. Спершу затинаючись, добираючи слова. Потім вільніше і більш плавно.
Я знав, що моя вихованка ніколи і ні з ким ще не говорила про себе так довго і так відверто. З батьком? Ні. Під час своїх нечастих приїздів він більше говорив сам, а вона слухала, затамувавши подих, про далекі країни і придворні інтриги. З Беттіною? Мабуть. Але та весь час перебивала і переводила розмову на себе — як і більшість людей. Полонений же слухав розповідь Летиції з величезним зацікавленням, а якщо і вставляв зауваження, то такі, які свідчили про вельми неординарний розум.
Наприклад, почала дівчинка говорити, як чудово вони будуть жити вдвох із батьком, коли він повернеться з марокканського полону. Нехай вони навіть залишаться без замку й опиняться у скруті з грошима, все одно — це буде таке щастя! Переповнена почуттями, вона замовкла, а Грей задумливо мовив:
— Ви дуже самотні. І завжди були самотні. Я теж. Але вас самотність гнітить, а мене звеселяє. Немає нічого кращого на світі, ніж любити самотність. Повірте мені, бо я старший і досвідченіший за вас. Якщо володієш мистецтвом самотності, це робить тебе сильним, вільним і безстрашним.
Мене вразила не сама думка, а те, що її висловлює людина, чий спосіб життя не повинен сприяти рефлексії. Воєначальники, капітани, різні чільники — словом, люди дії і швидких рішень — зрідка намагаються осмислити мотиви своїх вчинків. Либонь, єдиний виняток — імператор Марк Аврелій, а більше нічого і не пригадаю.
— А як же… кохання? — запитала Летиція.
У лорда Руперта знайшлася відповідь і на це:
— Кохання — це незахищеність, вразливість, несвобода і постійний страх за того, кого любиш і кого можеш втратити. Я багато роздумував про те, що це за штука така — кохання. І, здається, зрозумів.
— Що ж це за штука?
— Кохання необхідне тому, хто відчуває, що його посудина незаповнена. Тоді людина починає шукати, чим, а точніше ким, заповнити цю порожнечу. Але хіба не краще наповнити свою посудину самому, стати самодостатнім, вільним — і тим, хто не відчуває потреби у коханні?
Я відзначив, що треба буде на дозвіллі обдумати цей аргумент на користь самотності, і став слухати їхню бесіду далі.
Наведу ще одне висловлювання капітана Грея. Воно, мабуть, вразило мене найбільше.
ebooksa