— Що треба робити? — запитала вона, відвівши капелана вбік. — Ця людина помре?
Я стрибав за ними по землі й підслуховував, затамувавши подих.
— Такий різновид струсів, так само як і його лікування, наукою мало вивчені. Буває, що контужений помирає, не прийшовши до тями. Або, пролежавши скількись годин чи навіть днів, отямлюється, ніби нічого не трапилося. Рекомендується повний спокій і постійний нагляд. Людина у такому стані часом захлинається блювотинням або навіть слиною. Краще від хворого не відходити.
— І це все?
— Ні, звісно. Головне — молитися про зцілення і уповати на волю Божу.
Я так зосереджено прислуховувався, що не помітив, як ззаду підійшов Дезессар.
— Вилікуйте мені цього англійця, лікарю, — сказав він, марно намагаючись відкрити замочок на медальйоні. — Він з біса багатий. За таку птаху я можу отримати п"ятдесят, а то й сотню тисяч!
— Я спробую. — Летиція витирала хусткою кров з обличчя пораненого і все уважніше вдивлялася у його риси. Здається, лише тепер вона помітила, який він з себе гарний. — Але не знаю, чи вийде…
Капітан схопив її за лікоть. По-моєму, він уже забув, що «мсьє Епін» насправді ніякий не лікар.
— А ви постарайтеся! Якщо він не здохне і я отримаю викуп, п"ята частина буде вашою.
Летиція скоса глянула на нього.
— Я ж вам сказав: зроблю, що зможу. Та якщо ви розраховуєте здерти такі гроші, навіщо труситися на копійкою? Поверніть медальйон. Певно, він цінний для цього чоловіка. Ось коли вже помре, тоді й заберете.
Дезессар зітхнув і неохоче поклав дрібничку на груди пораненого.
— Нехай його перенесуть у нашу каюту, — сказав отець Астольф. — Лікар повинен цілодобово перебувати біля нього. А я переберуся у кубрик, до матросів.
— Ах, Кларо, я й не знала, що чоловіки бувають такими красивими, — говорила мені дівчинка наступного ранку.
Всю ніч ми просиділи над непритомним Греєм. Кілька разів Летиція поринала в дрімоту, потім винувато схоплювалася і підносила до обличчя хворого ліхтар — чи все добре. Намарно вона тривожилася. Я не спав ані миті. Якби щось сталося, то негайно б її розбудив.
Корабель уночі плив на захід, на світанку знову зайшов у якусь затишну бухту, відому нашому досвідченому штурману, і простояв там до світанку.
Але це я забігаю наперед.
Рано вранці, коли у відкритий гарматний порт полилося м’яке рожеве світло, Летиція загасила лампу і схилилася над лордом Рупертом.
Ось тоді вона й вимовила вищенаведену фразу стишеним і, як мені здалося, дещо розгубленим голосом.
ebooksa