Я гордовито поцокав, наче слова були сказані на мою адресу.
Ех, люба, а якби ти бачила, який він у битві, на капітанському містку! Якби ти знала його історію, як знаю її я!
Та й без цього Летиція не могла відірвати погляду від лежачого.
— Певне, і його наречена — писана красуня, — сумно мовила вона. Трохи повагалася, взяла медальйон і, на відміну від незграбного Дезессара, відразу знайшла замочок.
Я зазирнув з-поза її плеча і побачив те, що сподівався побачити: мініатюрне зображення загиблої «Русалоньки». Летиція ж була спантеличена.
— Який дивний, — пробурмотіла вона. — Певно, він холостяк…
Тут вона тихенько замуркотіла якусь пісеньку і набула діловитого вигляду — затіяла обтирати хворого (дав нам учора отець Астольф таку рекомендацію).
Щоправда, він наказав використовувати для цього змочену у спирті ганчірку, а Летиція терла груди і плечі полоненого вологими долонями. Її рухи, спочатку швидкі, ставали дедалі повільнішими, так що здавалося, наче вона його просто гладить.
Раптом вона відсмикнула руку і спустила на Греєві сорочку.
— Що зі мною? — сказала Летиція з переляком. — Це недобре! Кларо, це дуже недобре! Мені це не подобається! Тобто…
Вона прикусила губу, не договоривши.
Я добре знаю чоловіків, але жінок поки вивчив недостатньо. Що тут недоброго і що може не подобатися, я не зрозумів.
Дівчинка і вдень майже не відходила — тільки провідати врятованих іспанців, серед яких, на щастя, поранених не було. Поки Летиція була відсутньою, її заміняв францисканець, який довів процедуру обтирання до кінця, а також вміло розім’яв полоненому м’язи рук і ніг. Прикро, що Летиція не бачила лорда Руперта повністю роздягненим. Може, вона позбулася б упередження щодо чоловічої оголеності. Матроси «Ластівки», яких вона лікувала, всі як один були вузлуватої й кривоногої плебейської породи, а тіло капітана Грея нагадало мені статую олімпійця. На жаль, до того часу, коли моя вихованка повернулася, пацієнт був уже знову вдягнений, а його голову обв’язувала хустка, просякнута цілющим бальзамом.
Гадаю, що саме цей лікарський засіб, склад якого, на жаль, мені невідомий, і повернув хворого до свідомості.
Я пропустив момент, коли це трапилося. «Ластівка» так плавно похитувалася на якорі, бриз, який проникав у каюту був таким свіжим, що ми з Летицією обоє задрімали — спочатку вона, а за нею і я. Було це вже ближче до полудня.
Важко сказати, чи довго я спав. Може, всього кілька хвилин. Та коли відкрив очі, полонений вже прочунявся. Він обвів поглядом тісну комірчину, мене на гарматному лафеті, зупинився на Летиції, яка прихилилася до переборки. Брови Грея (мабуть, надто витончені для чоловіка) трішки піднялися.
Я стукнув дзьобом по стволу гармати і подав голос, щоб розбудити дівчинку. Вона стрепенулася. Подивилася на лорда Руперта, з її вуст прохопилося:
— Господи, у нього ще й очі зелені!
Ця дивна, вимовлена спросоння фраза прозвучала перелякано.
— Хто ви, міс? — запитав хворий захриплим голосом. — Чому ви у чоловічому одязі?
ebooksa