Закінчилося криками і лайкою.
11 березня, субота
Чотирнадцятий день плавання.
Сьогодні цілий день не до занять.
Я познайомилася зі зворотним боком корсарського фаху.
Зранку мене розбудило відчайдушне калатання дзвона й тупотіння ніг. Ми знову помітили корабель. Він виринув зі світанкового туману за якусь милю на захід. Ранкове сонце окреслило у мареві повітря золотавий, прозорий силует. Дезессар, який поліз на щоглу з підзорною трубою, закричав: «Англійський шлюп! Гармат нема — торговець!»
Щоб підібратися до здобичі ближче, ми теж підняли англійський прапор. Правила морської війни цього не забороняють. Головне — «засвідчити кольори» (тобто опустити чужий прапор і підняти свій) до першого пострілу, інакше це вже буде не воєнна хитрість, а розбій.
Англійський торговельний шлюп, здавалося, не підозрював пастки. Він повернувся бортом і спустив майже всі вітрила. Корабель завбільшки з «Ластівку» і, судячи з контурів, досить швидкохідний.
Наш капітан увесь час перебував на носі, видряпавшись ледь не на самий утлегар, і невідривно дивився, у трубу.
Колодо англійця залишалося три кабельтових, Д. раптом несамовито заволав: «Поворот! Поворот! Це пастка!» «Дивіться! — закричав і Логан, який стояв на вахті. — У нього, як у нас, порти зафарбовані!»
Матроси схопилися за троси, стерничі налягли на руків"я штурвала, і «Ластівка», похилившись набік, почала повертати під свіжим бейдевіндом.
Я спочатку нічого не зрозуміла. Та потім побачила, як у чорному борті ворожого корабля відкриваються квадратики, і в кожному стирчить гарматне жерло.
Це було таке ж корсарське судно, як наше. І застосувало воно таку саму хитрість, стару, як саме полювання: вовк прикинувся вівцею. «Ми будемо битися?» — запитала я у Д., який біг від носа до квартердека. В голові у мене були тільки колоті, різані й вогнепальні поранення, до яких ми з моїм наставником ще не дісталися. «Ушиватися!» — відповів він, на моє велике щастя, хоч це і здалося мені дивним. Врешті-решт, британський шлюп (тепер стало ясно, що він не торговельний, а військовий) був не потужнішим за «Ластівку».
З усіх боків пролунали крики: «Ховайся! Зараз шмальне!»
Невідь-звідки з’явився францисканець і сильно шарпнув мене за руку, так що я повалилася на палубу, а він упав на мене зверху.
Пролунав пронизливий свист і тряскіт, наче сотня палиць забарабанила по дереву. Потім повітря хитнулося і заповнилося гурканням, від якого позакладало вуха.
Цей шлюп дав по нас бортовий залп. Приціл, на щастя, виявився зависоким. Окрім дірок у вітрилах і подряпин на щоглах ми втратили один із ліхтарів, та ще й стерничому скалкою проштрикнуло руку.
Він так жалібно завивав, що я відразу забула страх і кинулася на квартердек. Уява малювала різні жахи типу відкритої рани черепа або розірваної черевної порожнини, тому, побачивши, наскільки дріб"язкова травма, я ледь не розплакалася від полегшення.
Моя Клара, розбуджена стріляниною, злетіла зі свого улюбленого салінга і з клекотом сіла мені на плече. Бідолашна і пташка перелякалася, та й не дивно[26]. Я заспокоїла її і сама заспокоїлася. Коли обробляла рану, руки у мене не тремтіли.
Тим часом «Ластівка» дуже чисто виконала розворот. Британець, натомість, згаявши час на невдалий залп, втратив перевагу по вітру і добряче відстав.
ebooksa