Розділ 20
Наступний тиждень пройшов без пригод.
Я прокидався о десятій ранку, медитував близько години, снідав, виходив на прогулянку чи займався іншими справами, а ввечері і до глибокої ночі писав роман. І мені здавалося, що цей твір відкриває нові межі реальності та допомагає краще себе зрозуміти.
Я став менше палити і пити. Але бажання користатися сильними психоделіками і вийти в інший вимір мене постійно відвідувало. Проте, я намагався не думати про такі дурниці і займатися власними справами.
Час, відведений для медитації не пропадав даремно. Я занурювався у глибокий транс, відгородившись від зовнішнього світу, та відчуваючи спокій та тишу. Тишу та спокій. Ці два відчуття гармонійно поєднувалися у моєму надзвичайному стані і я розумів, що досягаю чогось абстрактного та невідомого. Відсутність будь-яких думок та спроба дивитися на картинки без їх розуміння, казало мені проте, що я на правильному шляху. Але, чогось мені не вистачало, щоб пригадати якісь уривки іншого життя і вловити їх зміст для подальшого осмислення.
Все-таки, дещо відбулося за цей тиждень. А точніше, сталися дві речі.
Перша річ — це дежа вю, коли я бачив знову і знову, як Долина збирається на вечірку в компанію молоді таких же, як вона сама: наркомани, що деградували на очах. Це видіння виникало, майже щодня. Я розповідав про це Зоряні і вона порадила мені поїхати у село Глибоководне та шукати відповіді саме там. Крім того, вона запропонувала туди їхати разом. Я не вагаючись погодився.
А друга річ — це те, що нас чекало попереду. Неприємне відкриття.
Прохолодного осіннього ранку, пожовкле листя шелестіло на деревах та розліталося у повітрі, завдяки подиху вітру. Ми їхали у авто на зустріч таємниці.
Зоряна навіть пропустила пари, щоб поїхати разом зі мною. Що саме ми збиралися шукати, я точно не був впевнений. По-перше, треба було знайти точне місце знаходження цього села. По-друге, я збирався поговорити з Мішком і вирішити деякі питання. Правда, чіткого та структурованого плану послідовних дій в мене не було. І в дівчини теж.
Нас більше штовхало вперед упертість та цікавість.
— Ти впевнений, що ми знайдемо тут село? — спитала Зоряна, дивлячись уважно на мапу області.
Ми їхали останні десять хвилин мовчки. Навіть радіо було вимкненим, щоб не порушувати священну тишу, до якої я останнім часом звик.
— А хіба є інший варіант? Минулого разу, я прокинувся на не відомій галявині, не пригадуючи, як там опинився. Мішко підвіз мене до села. Ми проїхали кілометрів двадцять.
— Але ти повинен пам’ятати це місце. Тим паче, Мішко відвозив тебе у Дніпропетровськ. Невже ти не пам’ятаєш шлях?
Я піймав на собі її погляд і закурив цигарку.
— Та ніби пригадую шлях. Десь тут повинна бути знайома дорога…
— А ось на мапі тут взагалі Петриківка, — зауважила дівчина. — Мені здається, що ти помилився.
Я знизив плечима і вирішив зупинитися, щоб спитати у першого-ліпшого перехожого про місце знаходження села Глибоководне. Проте, як на зло ми їхали такою дорогою, що поруч не було жодних людей, лише кілька зустрічних авто і все. Ніякої можливості спитати у когось напрямок.
— Мені це не подобається. Доводиться вірити у містику… О, здається, знайомі місця!