Зігнувши пальці, Джек сунув їх у щілину за дверцятами й заходився тягти, щоб ті зачинилися... потім йому на плече лягла долоня дружини — напрочуд сильна. Вона відтягала Джека геть.
— Венді! — крикнув він. Але вона вже вхопилася за нижній край кабіни й підтяглася настільки, що змогла заглянути всередину. Потім спробувала підтягтися повністю, м’язи на плечах і животі судорожно здувалися. За мить ноги Венді гойдалися над чорнотою шахти, а рожевий тапочок зісковзнув з ноги й, падаючи, зник із виду.
— Мамої — закричав Денні.
І тут вона виявилася нагорі — щоки горіли, бліде чоло світилося, як спиртовий ліхтар.
— А це що, Джеку? Коротке замикання? — Вона щось кинула, і коридор раптом заповнився конфеті — білим, червоним, синім і жовтим.
— Оце?
Стрічка зеленого серпантину, що вицвіла від часу, набувши блідого, пастельного тону.
— Чи оце?
На килим із диким візерунком упала чорна шовкова маска, присипана на скронях блискітками — «котячі вічка»; її Венді теж дістала з кабіни.
— Схоже це на коротке замикання, як ти гадаєш, Джеку? — крикнула йому Венді.
Джек повільно відступив від маски, машинально мотаючи головою. З посиланого конфеті килима «котячі вічка» байдуже дивилися в стелю коридору.
Настало перше грудня.
У східному крилі, у бальній залі, на туго набитому кріслі з високою спинкою стояв Денні. Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Годинник займав середину високої декоративної камінної полиці, по боках якої стояли два великих слоники зі слонової кістки. У глибині душі хлопчик очікував, що слоники заворушаться й спробують підняти його на бивні, але ті не виказували жодних ознак руху. «Безпечні».
Від тої ночі, коли ожив ліфт, Денні все в «Оверлуку» почав ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, дитячий майданчик, номер 217 і президентський люкс (виявляється, не «лук», а «люкс»; учора за вечерею тато читав якийсь Гросбух, і він подивився в ньому, як правильно, ретельно запам'ятавши) Денні відніс до категорії «небезпечних». «Безпечними» були їхня кімната, вестибюль, Ганок. Зважаючи на все, бальна зала — теж.
(Принаймні слоники.)
Щодо інших приміщень певності не було, так що хлопчик взяв собі за правило уникати їх.
Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Його закривало скло, тому що всі коліщата, зубчики й пружинки механізму визирали назовні. Зовні їх облямовувала чи то хромована, чи сталева рейка, а просто під циферблатом була паличка-вісь із зубом на кожному кінці. Стрілки годинника показували чверть на дванадцяту, і хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок можна було здогадатися, о котрій годині вони зупинилися. Годинник стояв на оксамитовій основі. Перед ним, злегка викривлений за склом, лежав мистецьки зроблений срібний ключ.
Денні мав годинники за ті предмети, чіпати які заборонялося: як декоративний пожежний щит в оббитій латунню шафці біля каміна у вестибюлі або високий китайський комод біля далекої стіни їдальні.
У ньому раптом прокинулося відчуття несправедливості, сердите обурення, і
(мало ного мені не можна чіпати, начхати, воно ж мене зачепило? воно ж гралося зі мною, чи не так?)
ebooksa