Сяйво

— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рейсів Американської авіатранспортної авіакомпанії.

— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.

— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Геллорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне приземлення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере Геллоране?

— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.

— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева пластинка?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. — Просто трохи розтрусило шлунок.

— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.

Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах, Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими, тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля. Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».

Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не переймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,

і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом працював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може сподіватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обрубали останній заклик малого. У нього не виходило з голови, як пересуваються ці звірі-кущі...

На його руку лягла тонка, біла.

Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя здавалася значно м’якшим.

— Усе обійдеться, — сказала вона.

Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.

Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто. Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб викинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза, мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські кастаньєти, клацнули зуби.

Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав м’який голос пілота-південця:

— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропорту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак остаточно не зупиниться. Спасибі.

Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.

— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню, містере Геллоране.

— Мем, ми ще не впоралися з цим.