Сяйво

— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?

— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.

— Невідкладна?

— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.

— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний стан справ.

— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Геллоран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помолоділо років на десять.

Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца поверхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами, носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Геллоран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і Геллоран подумав:

(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не приземлиться, поки до Лрізони не долетить)

Слідом прийшла інша думка:

(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від Боулдера?)

— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в жовтій герцевській уніформі.

— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміхаючись, відповів він.

За плату вище середньої можна було винайняти машину теж неабияку — сріблисто-чорний «Б’юїк-Електра». Геллоран думав радше про звивисті гірські дороги, ніж про стиль — однаково де-небудь по шляху доведеться зупинитися й поставити ланцюги. Без них далеко не заїдеш.

— Кепська справа, га? — запитав він, коли дівчина подавала йому на підпис договір про найм.

— Кажуть, що такої бурі не бувало із шістдесят дев’ятого, — весело відгукнулася вона. — Вам далеко їхати, сер?

— Далі, ніж хотілося б.

— Якщо хочете, сер, я можу подзвонити на станцію «Тек-сако» біля перехрестя дороги № 270. Вони вам поставлять ланцюги.

— Дитинко, це було б просто щастя.

Вона зняла трубку й подзвонила.

— Вас будуть чекати, сер.