— Я можу ще дужче, — зізнався Денні. — Я злякався в останній момент.
— Може, воно й непогано... інакше звисали б мої мізки з вух. — Він помітив тривогу на обличчі Денні й посміхнувся. — Нічого страшного, а що ти відчував?
— Начебто я — Нолан Райян і кидаю м'яч, — швидко відповів Денні.
— Любиш бейсбол, так? — Геллоран обережно розтирав скроні.
— Нам із татом подобаються «Ангели», — сказав Денні. — У Східноамериканській лізі — «Ред Сокс», а в Західній — «Ангели». Ми дивилися на світовому чемпіонаті матч «Ред Сокс» із Цинциннаті, я тоді був значно менший. А тато... — обличчя Денні потемніло й стало засмученим.
— Що тато, Дене?
— Не пам’ятаю, — сказав Денні. Він заходився було запихати до рота великий палець, щоб посмоктати його, але це були дитячі штучки. Рука повернулася на коліна Денні.
— Ти вмієш зрозуміти, що думають тато з мамою, Денні? — Геллоран пильно дивився на нього.
— Якщо мені хочеться, майже завжди. Але зазвичай я не намагаюся.
— А чому?
— Ну... — Він на хвилину стурбовано замовчав. — Ну, це ж як підглядати в спальню, коли вони роблять те, від чого бувають діти. Ви знаєте, що це таке?
— Так, було діло, — серйозно сказав Геллоран.
— їм би це не сподобалося. І не сподобалося б, що я підглядаю, як вони думають. Це паскудно.
— Зрозуміло.
— Але я розумію, що вони відчувають, — сказав Денні. — Із цим я нічого не можу вдіяти. Ще я знаю, як ви себе почуваєте. Я зробив вам боляче. Вибачте.
— Просто голова заболіла. З похмілля бувало й гірше. Ти можеш читати чужі думки, Денні?
— Я поки що зовсім не можу читати, — відповів Денні, — лише кілька слів. Але за цю зиму тато збирається навчити мене. Тато вчив читати й писати у великій школі. В основному писати, але читати він теж уміє.
— Я хотів сказати: ти можеш зрозуміти, про що думає хтось інший?
Денні помізкував.
— Коли голосно, то можу, — нарешті сказав він. — Як Місіс Брент про штани. Або, як коли ми з мамою якось пішли у великий магазин купувати мені черевики, і там один великий хлопець дивився на приймачі й думав узяти один, а купувати не хотів. Потім він подумав: «А якщо піймають?» А потім: «Але мені так хочеться такий приймач». Потім він знову подумав, що раптом його піймають, йому від цього стало погано, і мені теж. Мама розмовляла з чоловіком, що продавав черевики, так що я пішов до того хлопця й сказав: «Хлопче, не бери це радіо. Іди». І він справді злякався, і швидко пішов.