Сяйво

— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би залізти в його штани, і я подумав, навіщо...

Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він пролунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті, то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — начебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що лилися з очей.

— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.

— Але Місіс Брент...

— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай запитати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?

— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У минулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним чином.

— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свербить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо подивився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?

-Що?

— Нумо, бабахни в мене. Подумай у мій бік. Хочу зрозуміти: чи можеш ти стільки, скільки я думаю, чи ні.

— А що подумати?

— Однаково. Лише подумай сильно.

— Гаразд, — сказав Денні. Хвилину він міркував, потім, зібравшись із думками, зосередився й різко жбурнув їх убік Геллорана. Раніше нічого подібного Денні не доводилося робити, і в останню мить якась частина його істоти інстинктивно повстала, притупивши грубу силу думки, — він не хотів зашкодити містерові Геллорану. І все-таки думка полетіла стрілою, і з такою силою, у яку Денні ніколи б не повірив. Вона пронеслася, як пущений рукою Нолана Райяна¹⁰ м’яч, і навіть дещо швидше.

(Ой, хоч би не зробити йому боляче!)

Подумав він ось що:

(ШПРИВІТ, ДІКУШ)

Геллоран зморщився й ривком відхилився до спинки сидіння. Голосно клацнули зуби, з нижньої губи тоненьким струмком потекла кров. Руки кухаря мимоволі піднялися з колін до грудей, а потім упали знову. Вії слабко тріпотіли, мабуть, не керовані свідомістю, і Денні злякався.

— Містере Геллоране? Діку? З вами все гаразд?

— Не знаю, — сказав Геллоран зі слабким смішком. — Слово честі, не знаю, Бог свідок. Господи, малий, але ж ти і стрілок.

— Вибачте, — сказав Денні, стривожившись ще дужче. — Сходити по тата? Я збігаю, приведу його.

— Ні, уже все нормально. Усе добре, Денні. Посидь тут. Просто мене трошки струснуло, ото й усе.