Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»

— Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля — це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг — і більше нічого.

— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?

— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.

«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»

— Це відповідь на запитання «кому вигідно».

— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?

Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:

— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?

Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.

— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…

Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:

— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».

Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.

— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.

— Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!

— Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри — звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні — або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.

Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?