— Найкращий? — не витримав я. — Кращий, ніж знайти істину?
— Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».
— Почнімо, сину мій, — погодився я. — Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.
— Через відьмині підступи, — блідо посміхнувся сеньйор Гуго. — Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…
Я згадав звіт брата Умберто — табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!
— …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.
Я не став сперечатися — йому видніше.
Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.
— Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?
Старий розвів руками:
— Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді — її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало — у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…
Натяк був зрозумілий — сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.
— Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім — до старшої…
— Що? — Ансельм, не витримавши, підхопився. — Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?
— Вона була дуже вродлива — Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…
— Отже, вони були заручені, — я перевів подих. — Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…
— Ні. Дружиною.
Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.
— Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.
— Я? — старигань украй здивувався. — Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?
ebooksa