Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

— Отче Гільйоме… Ви помітили?..

— Не помітив, — перебив я його. — Потім.

Хлопець посміхнувся й насилу проказав:

— Не знати… вони всі мови. Я — ти розумієш?

Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити — хлопець говорив арабською.

— Розумію, — я всміхнувся у відповідь. — Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!

Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.

— «Настання години — як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39], — повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]

Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів — приймати гостей, як рідних братів, — і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.

Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки — не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…

Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.

— Нічого… — я спробував усміхнутися. — Просто злякався.

— Ви?!

Я скоса глянув на італійця — цей поганець до всього ще й підлабузник!

— Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.

— Але чому? — хлопець справді не розумів.

Я ж не міг отямитися — і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.

— Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.

— Ну то й що?

Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?