Овернський клірик

— Усі ці оповідки — вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри — нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.

— Заждіть! — Ансельм на мить задумався. — Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]

— Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, — усміхнувся сеньйор Гуго. — Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…

III

Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах — або на звичайних обідах — багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало — сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг — тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.

Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.

Спочатку здалося, що це — хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів — ні, не слуга.

Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…

Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.

— Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.

Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, — темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина — перелякана, розгублена дитина.

— Пилипе, це наші гості. Вони добрі…

Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.

— Не давайте йому вина, — швидко шепнув старий. — Йому не можна.

Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.

Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.

Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.

Але кілька разів я відчував на собі його погляд — переляканий і недовірливий.

До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому — крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.

Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою: