— Гаразд, — я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. — Що там?
— Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…
— Брате Петре! — обурився я. — Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.
…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».
П’єр сполотнів — жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:
— Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!
— Продовжуй, брате мій, — задоволено кивнув я.
— Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…
— І не ходитимуть, — не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.
— Чудово, брате мій, — констатував я. — Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?
Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:
— Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.
— І які вони — примари? — поцікавився Ансельм. — Білі, кістками гримлять?
— Темні. Майже чорні.
Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.
— Гаразд. Подивимося.
IV
Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки — багато рук — зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила — хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.
— Я, здається, таке бачив, — зауважив Ансельм. — У Калабрії. Але там вхід був невеличким.
— Так, щось знайоме, — погодився я. — У Калабрії, щоправда, не бував, та от у Сирії й у горах Лівану… Печерні храми! Їх будували ще за римлян. Але вони, звісно, менші.
ebooksa