— Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!
— Тут теж коридор є, — повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. — Але його хтось завалити.
Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.
— Стійте! — раптом скрикнула Анжела. — Не треба туди! Будь ласка!
— Але чому? — італієць тупнув ногою з нетерплячки. — Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!
— Там… мертві. Мертві! — слова пролунали глухо й моторошно.
V
Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.
П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.
— Є! — Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. — Дивіться!
Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно — дуже давно.
— А хреста ж то немає, — раптом гмикнув Ансельм. — Ай-ай-ай!
Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.
Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.
— Я бачив таке, отче Гільйоме, — страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. — У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.
Коридор вів далі — довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.
— Дуже старі, — бурмотів Ансельм. — Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!
Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.
Я відчув мимовільну полегкість і водночас — розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.
Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:
ebooksa