Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

— Отче Гільйоме! Сюди!

Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.

Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.

— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.

— Хто це, дочко моя?

— Ні… Не знаю… Не питайте!

Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.

Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.

Клапті тканини, довге рудувате волосся.

Жінка.

— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!

Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.

— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…

— Жанна де Гарр.

Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.

Ансельм знову взявся розглядати нішу.

Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.

— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.

— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.

— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!