— Отче Гільйоме! Сюди!
Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.
Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.
— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.
— Хто це, дочко моя?
— Ні… Не знаю… Не питайте!
Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.
Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.
Клапті тканини, довге рудувате волосся.
Жінка.
— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!
Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.
— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…
— Жанна де Гарр.
Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.
Ансельм знову взявся розглядати нішу.
Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.
— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.
— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.
— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!
ebooksa