— О Господи!
Ансельм перехрестився. Я поквапився забрати руку й почув полегшене зітхання.
— Попередили б, отче Гільйоме! А красиво!
— Чого красиво? — поцікавився П’єр.
Ми перезирнулися. Я похитав головою — втаємничувати щиросердного нормандця не варто. Принаймні, поки що.
— Там ніша, — я підвівся. — Ми з братом Ансельмом подивимося.
Зблизька світло не здавалося таким яскравим. На мить подумалося, що в стелі просто пробито колодязь, який виводить нагору. Та відразу зрозумів — ні, це не денне світло. Та й ніша виявилася не нішею, а вузьким коридором, який закінчувався глухою стіною. Короткий коридор, щонайбільше кроків десять.
— Треба подивитися, — я кивнув Ансельмові й обережно переступив поріг…
Нічого не сталося. Ліворуч і праворуч — гладенькі стіни, підлога, вкрита товстим шаром пилу. Я озирнувся, намагаючись знайти джерело світла, але марно. Здавалося, світиться повітря. Зітхнувши глибше, я відчув незвичайну свіжість, немовби десь поруч щойно відгриміла гроза.
Я зробив ще крок і раптом завмер, насилу стримавшись, щоб не кинутися назад. Я був не сам — біля стіни, в кінці коридору, повільно проступав темний силует.
Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.
Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.
— В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!
Нічого не змінилося — темний силует залишився на місці. Я вже бачив — це не демон.
Людина — або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.
…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною — дзеркало. Але, звичайно, це не так.
Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!
Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець — не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.
Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, — на проклятого Імадеддіна — такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся — навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…
Ще крок, ще — і ми вже стояли віч-на-віч.
ebooksa