— Ансельме!
Дівчина знову скрикнула, але я встиг схопити італійця за руку.
— Брате Петре!
Нормандець, який із небаченою спритністю опинився поруч, поквапився відтягти Ансельма вбік. Я нахилився над дівчиною. Анжела повільно підвелася й застогнала.
— Устань, дочко моя, — я переконався, що з нею все гаразд, і повернувся до італійця.
— Брате Петре, відпустіть брата Ансельма.
Хлопець важко дихав. У його очах горіла ненависть. Згадалося те, що я чув уночі: «Вродливий злий хлопчисько». Дуже вродливий хлопчик. І дуже злий.
— Брате мій, — я спробував говорити спокійно, розуміючи, що крику він просто не почує. — Якось ви сказали, що ви — великий грішник. Не знаю, що було з вами раніше, але зараз бачу — це правда.
Я глянув у його очі — гнів минав. Він чув мене. Чув — і міг думати.
— Ви — брат-бенедиктинець. Ви — син Сен-Дені. Але я хочу нагадати про інше. Ви — дворянин, брате Ансельме. За те, що ви зробили, ваш герб належить перевернути, а вас — не пускати на збори сеньйорів.
Він чув. Він розумів. У очах промайнув біль.
— А тепер усе ж таки згадайте, що ви чернець. Вона — ваша сестра во Христі. Ви хотіли її катувати. Просто дворянинові я сказав би, що на її місці могла бути його сестра. Вам цього казати не треба — вона і є ваша сестра. Розумієте?
— Отче Гільйоме, — тихо промовила Анжела. — Не треба… Він не хотів…
— Ні, — Ансельм закусив губу, помотав головою й раптом став навколішки. — Я хотів цього. Я хотів тебе вбити. І не тому, що ти — посібниця демонів.
Він закрив обличчя руками, потім різко випростався:
— Отче Гільйоме! Брате Петре! Я бажав зла цій дівчині, тому що хотів її саму. Це мій гріх, і гріх цей увів мене в ще більший…
— Брате Ансельме! — розгублено прогудів П’єр. — Та як же…
— Простіть мені… Простіть мені, донно!
Настала тиша, порушувана лише шумним зітханням нормандця. Нарешті Анжела сумно всміхнулася:
— Я пробачаю вам, сеньйоре. Простіть і ви мені.