Здається, лише достойний брат Петро не зрозумів змісту останньої фрази.
Три наші вервечки, зв’язані разом, виявилися цілком придатними для того, щоб допомогти перебратися через завал не лише мені й Анжелі, але й не надто спритному в таких справах нормандцю. Перш ніж вирушити в цю небезпечну путь, завбачливий П’єр наламав сухих соснових гілок, щоб не блукати в темряві. Відразу ж за завалом, куди ще проникало кволе денне світло, ми знову підперезалися й запалили смолоскип. Ансельм пішов попереду, ми з Анжелою — за ним, а П’єр у ар’єргарді. Перед тим, як виступити, нормандець наполіг на тому, щоб прочитати молитву Святого Бенедикта. Прочитав він її сам — уголос і без помилок.
…Широкий, рівний коридор. Мерехтливе світло смолоскипа падало на гладенькі, немовби лаковані стіни. Не втримавшись, я торкнувся рукою. Так, стіни колись полірували. Я прикинув розміри проходу й похитав головою. Навіть демонам довелося б попрацювати не один тиждень.
Двічі ліворуч і праворуч траплялися бічні проходи, але їхні склепіння були значно нижчими — очевидно, ми йшли головною дорогою. Підлога здавалася чистою, та кілька разів я помічав невеликі камені, явно принесені з поверхні. Поступово прохід став похилим — ми почали спускатися вглиб, у надра гори.
— Що там? — шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів — їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.
Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…
Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:
— Шум! Ви чуєте?
Слух у хлопця чудовий — за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:
— Вода, — тихо проказала вона. — Лише вода.
Невдовзі я зрозумів, — так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…
Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.
Світло смолоскипа блимнуло.
— Сходи! Тут, здається…
Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.
— Ого! — італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:
— Оце так!
«Оце» справді виявилося гідним уваги.
Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала — величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.
— Смолоскипи!
ebooksa