Тепер зрозуміло — переді мною не людина, не перевертень — примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…
Так, я вже бачив його. Уві сні — коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого — того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.
Я згадав. Нарешті згадав!
Звичайно, він приходив до мене уві сні.
Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі — у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.
Обличчя — моє обличчя.
Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж — молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму — згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…
— Хто ти?
Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я — інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.
— Отче Гільйоме!
Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.
— Що там було? Ви з кимось розмовляли?
— Так. Ходімо, брате Ансельме!
— Що там у вас бути? — гукнув П’єр. — Мені йти до туди?
Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.
— Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!
— Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!
— Я — ні, — всміхнувся він. — Зате ви побачите!
Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.
Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.