Овернський клірик

— Підемо вперед, — вирішив я, — і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Анжела більш не сперечалася, але я відчував — їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут — і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?

VI

Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок — повітря ставало свіжішим і чистішим — ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою — чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.

— Еге! — Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. — Свіжий! Навіть пилюкою не припав!

Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка — лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.

— Світло! — Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.

Величезна арка — трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися — між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.

— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.

П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.

— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:

— Зломанути?

— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.

Замка не було — лише величезний засув.

П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:

— Нібито не демони?

На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився — після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив: