Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.

Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.

Назустріч Ансельмові йшов мрець!

Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.

Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.

Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?

Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.

— Повертайся, сину мій!

І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».

— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!

— Я трохи злякався. Особливо спочатку…

— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!

«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.

— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.

— Жінка?

Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.

— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.

Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:

— А яка вона? Молода?

— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!