Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.
Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.
Назустріч Ансельмові йшов мрець!
Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.
Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.
Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?
Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.
— Повертайся, сину мій!
І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».
— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!
— Я трохи злякався. Особливо спочатку…
— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!
«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.
— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.
— Жінка?
Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.
— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.
Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:
— А яка вона? Молода?
— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!
ebooksa