Овернський клірик

— Вода! Вина їм шкода, чи що?

— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.

— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

— Отже?

— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

— Анжело? — я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

— Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?

— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.

— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

— Ну… хтось вирішив викрити обман і…

— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.