— Вода! Вина їм шкода, чи що?
— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.
— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.
— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.
Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:
— Отже?
— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.
— Анжело? — я подивився на дівчину.
Та знизала плечима:
— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…
— Брате Петре?
Нормандець розвів руками:
— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…
Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.
— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?
— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.
— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?
На обличчі в італійця позначилося легке замішання:
— Ну… хтось вирішив викрити обман і…
— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.