Італієць зніяковів і поринув у роздуми.
Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.
— І чого там бути? — нетерпляче поцікавився П’єр. — Чого ви мене не пускати?
— Там у камені прохід бути, — гмикнув Ансельм. — Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.
Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.
— Ну що, час? — поцікавився італієць. — Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте — повітря?
Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.
— Час.
Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.
— Дочко моя, — сказав я, — треба йти.
— Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…
Я здивувався — зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…
— А що там попереду? — відразу ж поцікавився Ансельм. — Анжело, та не темни!
— Ні! Ні! — в її голосі знову чувся страх. — Краще назад!
— Це ти через примар? — П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». — Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.
— Ви не розумієте! Це не примари людей.
Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.
— А, ти про цих… чорних? — згадав Ансельм. — Отче Гільйоме, як думаєте?
Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.
Під зоряним небом якось спокійніше.
ebooksa