Ансельм скривився, але відповісти не було чого.
— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?
Дівчина задумалася:
— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.
— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.
— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.
— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.
— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…
— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!
— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.
— Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! — Анжела встала, її обличчя зблідло. — Ви навіть не уявляєте!
— Чому не уявляємо, дочко моя? — італієць хитро всміхнувся. — Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…
— Брате Ансельме! — вигукнув я, але було пізно.
Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.
— Ви… Ви бачили?
— Ха! — італійця понесло. — Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?
— Тварюки? — дівчина похитала головою. — А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші — не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…
— Ого! — Ансельм застережливо підняв пальця. — Дочко моя, обережніше!
— Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?
— Ну-у-у… — хлопець розгублено подивився на мене. — Ми — ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…
ebooksa