Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

— Мир вам, — нарешті, зітхнув я. — Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся — й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше — набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго — не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної — і, безсумнівно, грішної — зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?

За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні— з коридору — почулося скреготіння і стукіт — хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.

…Кроки — легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.

— Мир вам, святі отці!

Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?

— Ви чекали не мене? — сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. — Пилип побоявся прийти.

Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:

— Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.

— Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? — стиха запитав Ансельм.

— Так. З Еконсбефа — теж… Ми двічі прокляті — й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.

— Заждіть, сину мій, — не витримав я. — Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…

— То чому ж ніхто не може допомогти нам? — сеньйор Домінік різко змахнув рукою. — Чому? Ми — добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!

П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:

— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.

— Пилип? — зрозумів я.