Овернський клірик

— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.

Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…

Ансельм винувато розвів руками.

— Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!

— А-а! — навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:

— Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.

Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?

— Адже ви вчилися разом із ним?

— Із братом Абеляром? — здивувався я. — Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.

— А я думав, що ви разом були в Болоньї! — розчаровано протягнув хлопець.

Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?

— Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.

— Єресіарх, — стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.

Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця — заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.

— До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…

Ансельм кивнув:

— Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?

Я задумався. Відповісти не так уже й просто.

— Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного — сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.

…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.