— Дозвольте Святій Церкві судити про це! — єпископ теж підвівся, маленькі очиці блиснули, долоня знову вдарила по столі. — Свята Церква все відає й усе зуміє зважити! Чекаю вас на завтрашній месі, я сам служитиму. Ідіть, і нехай благословить вас Господь.
Товсті пальці знехотя піднялися. Я схилив голову, розмірковуючи, чи не варто після цього благословення тричі прочитати «Отче наш»?
У нашій скромній оселі — ми розмістилися там само, де й у перший приїзд до Пам’є — на мене вже чекала вечеря. Задоволений брат Петро розкладав на столі свіжі овочі, які мали слугувати обрамленням трьом величезним смаженим коропам. Ансельм, не звертаючи уваги на цю грішну благодать, забився в куток, де в світлі недогарка вивчав невеличку книжку в простій дерев’яній оправі. Поки я вихваляв старанність славного нормандця, Ансельм устиг переміститися до столу, причому книжка немов би чарами випарувалася.
— Завтра йдемо до меси, — повідомив я, коли коропам було віддано належне. — Не суптеся, брате Петре, інакше я подумаю, що ваше невдоволення має відношення до майбутньої проповіді монсеньйора де Лоза.
— Єпископ варту збирати… збирав, — повідомив П’єр, пропускаючи мої слова повз вуха. — Навіщо?
— Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? — докинув Ансельм.
Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.
— І що вам повідав монсеньйор де Лоз? — поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього — сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П"єра:
— Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, — я повернувся до італійця. — І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те — все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…
— І навіть мрію, отче Гільйоме, — кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. — Може… Ми погуляємо трохи. Я…
П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.
— Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!
Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів — справді треба. Щось сталося — або може статися.
II
Пам’є — містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.
Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.
Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.
— Вас щось бентежить, брате мій? — поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.
Ансельм смикнув плечем.
— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…
ebooksa