У Марка засмоктало під ложечкою від недоброго передчуття. Поле зору звузилося до неширокого круглого вічка, сфокусованого на м’ясистому лиці Центнера.
Наступної миті Центнер зупинився та щось запитав у Ніки. Дівчина коротко кивнула. Потім залишилася на місці, не зводячи з Марка наїжаченого погляду, а Центнер, випнувши щелепу, побрів до хлопчака. Кілька секунд Марк не ворушився, втупившись у переростка погаслим поглядом, неначе заворожене удавом пташеня. А тоді, збагнувши, що Бродовий сунеться на нього, стрепенувся й позадкував. Центнер пришвидшився. Марк розвернувся, намірившись дати драла сходами, проте згори спускалася ватага старшокласників. Хлопчак не мав часу проштовхуватися поміж них, а тому, не думаючи, пірнув у боковий коридор. Вибору не було, та він одразу збагнув, що загнав себе у пастку. У крилі зі спортзалою та кабінетами праці не було передбачено іншого виходу. Хлопець проскочив — майже пробіг — повз роздягалки, повз спуск до півпідвального приміщення, де розташовувалася токарна майстерня, й залетів до хлопчачого туалету наприкінці коридору. Серце калатало так скажено, що на кожному видихові повітря вихоплювалося з горлянки рваними хрипкими поштовхами в такт його відчайдушному клацанню. Марк не сподівався, що Центнер так просто відчепиться, й у відчаї закрутив головою. Туалет стояв порожнім, сховатись було ніде. Хлопець пройшов повз умивальники до відгородженого приміщення з унітазами й відчув, як в обличчя війнуло холодною свіжістю. Він зиркнув перед собою та зрозумів, що одне зі старих, ще з дерев’яною рамою вікон відчинено навстіж.
Марк підскочив до вікна. До землі було півтора метри. Хлопчак не вагався: закинув на плече другу лямку рюкзака, важко чмихаючи, виліз на підвіконня, а тоді оглянувся. Бродовий якраз ступав до туалету. Побачивши Марків силует на тлі вікна, переросток мовчки рвонув уперед.
Марк закусив губу, зіскочив на землю та побіг геть від вікна. З півдня до 15-ї школи прилягали асфальтований майданчик, великий газон і витоптане футбольне поле з турніками. Хлопець помчав через поле і, досягнувши турніків, озирнувся. Центнер не переслідував його. Кремезна постать Бродового височіла у вікні. Переросток не махав руками, не вигукував погроз, просто стояв і з-під низько навислих брів свердлував восьмикласника темними очима. Марк зіщулився, проте витримав той погляд. Зрештою Центнер розвернувся і зник.
Марк не ризикнув повернутися до школи. Вулицею Шопена вийшов до Соборної і другий із третім уроки прогуляв у парку Шевченка.
36
Упродовж наступних двох днів Маркові не вдалося зустрітися із Сонею. Номерами телефонів вони не обмінялися, тож набрати їй хлопчак не міг. Соня не з’являлася в школі, не відповідала на повідомлення в мережі. У її класі, схоже, цим ніхто не переймався. Під час великої перерви в середу Марк випадково помітив, що Соня в мережі, й одразу написав їй. Нічого конкретного, поцікавився, як справи, нагадав, що пропозиція про вилазку до моря залишається в силі, проте дівчина не відповіла і за хвилину вийшла з Інтернету.
Тоді ж, у середу, після уроків Марк пішов до Обласної бібліотеки. Дорогою, неквапливо крокуючи Соборною, хлопець розмірковував, що казатиме бібліотекарці. Роздуми наштовхнули на два запитання: що він насправді має намір шукати та скільки газет для цього доведеться переглянути? План був таким. Спершу потрібно з’ясувати, як довго Соломія працювала в «Червоному прапорі». Для цього Марк вирішив передивитися всі числа газети від липня 1975-го до грудня 1991-го, а також, якщо знадобиться, подальші випуски вже «Вільного слова», шукаючи фотографії, підписані прізвищем Соль. Остання, найпізніша за датою фотографія дасть змогу встановити приблизний час звільнення Соломії з редакції, а також прізвище редактора, який на той момент очолював газету. Хлопець сподівався, що так йому пощастить відшукати людину, яка ще не померла від старості й водночас пам’ятає Соломію. Потім Марк мав намір вигадати якусь правдоподібну історію, піти до редакції «Вільного слова» і вициганити в них адресу чи телефон редактора. Ну, а далі — податися за адресою й вивідати все, що можна, про Соломію Юхимівну Соль.
Теоретично план був не те щоби добрим, але принаймні більш-менш, одначе що ближче до бібліотеки підходив Марк, то більш нереальним здавався йому власний задум. «Червоний прапор» виходив чотири рази на тиждень. У році п’ятдесят два тижні, і це давало двісті вісім газет на рік. Йому доведеться проглянути випуски за шістнадцять років (можливо, більше, можливо, менше), а це більше ніж три тисячі трьохста газет! Він спробував уявити стос із трьох тисяч газет. Ніхто не видасть йому стільки. Його радше пошлють лісом. Та навіть якщо газети видадуть, він може просидіти за ними всі канікули й нічого не знайти. Що як фото того композитора — єдина з робіт Соломії, яку надрукували? Навіть якщо йому вдасться роздобути прізвище редактора, не факт, що той досі живий і при пам’яті. Навіть якщо редактор живий, навряд чи йому, Маркові, дадуть його адресу в редакції «Вільного слова» (не захочуть, а може, й не знатимуть — так багато років сплило). Але навіть якщо пощастить дістати адресу, хіба він наважиться піти до старого й, напевно, страшенно буркотливого стариганя, щоби розпитувати про фотографа, яку він ледве пам’ятає?
Марк проминув «Злату Плазу», на майдані Короленка, за півсотні кроків від будівлі Обласної бібліотеки спочатку сповільнився, а потім зупинився. Сонце щедро поливало майдан золотом. Двоє хлопців і дівчина, за віком — студенти, запускали фрізбі неподалік пам’ятника загиблим «афганцям». Хлопчак спрямував погляд на вкутаний вогкою тінню фасад бібліотеки.
Три тисячі триста газет. Чим він тільки думав? Невже так важко було порахувати перед виходом? Сердито підібгавши губи, Марк розвернувся й закрокував назад до «Злати Плази». Він мусить вигадати щось краще. У нього є ім’я, є адреса, і це з біса немало. Має існувати простіший спосіб відшукати за ними фото людини.
Хлопець простував до Соборної, втупивши погляд у власну тінь.
37
До п’ятниці Соня не відписала, тож Марк не очікував побачити її в суботу за ліфтом. Попри це, ввечері четверга хлопчак один раз перебрався до будинку по той бік ліфта. Після уроків, перед тим як іти додому, він збігав до «Кошика», за власні гроші купив кілограм найдешевших сосисок, півбуханця чорного хліба та чотири великі помідори (помідори в березні коштували недешево, але з овочів нічого іншого в «Кошику» не знайшлося). Марк склав продукти до рюкзака й пізнього вечора, непомітно вислизнувши з квартири, переніс усе до світу із застиглим сонцем. Тоді, в четвер тобто, він ще сподівався, що Соня озветься, проте найважливішим було дізнатися, що станеться з продуктами, якщо їх залишити в тому світі. Хлопець без проблем відбув перехід — на п’ятому серцебиття лише трохи пришвидшилося, — розклав усе куплене на траві під дубом і повернувся назад.
У п’ятницю Соня знову до школи не прийшла.
Уранці суботи, 26 березня, Марк засів за уроки. 28-го мали би початися канікули, проте через затяжний зимовий карантин їх скоротили до чотирьох днів — від 31 березня до 3 квітня. Упоравшись із домашнім завданням, хлопчак поцупив із кухні коробку сірників, на балконі зі старого дідового чемодана, в якому зберігались інструменти й різний дріб’язок, дістав мисливський ніж і компас, а з вітальні прихопив кілька старих газет для розпалювання вогнища. Потому, сказавши батькам, що йде гуляти — до обіду розпогодилося, на небі лиш де-не-де млявими мазками висіли прозірчасті хмари, — Марк збіг на перший поверх і розпочав перехід. На п’ятому, ставши спиною до ліфтових дверей, хлопчак не відразу збагнув, що думає не про потвору за спиною, а про те, що сталося із покинутою під дубом їжею. І коли позаду пролунав знайомий шиплячий шепіт, він лише злегка напружився, проте не більше.
Менш ніж через хвилину Марк штовхнув масивні дерев’яні двері й ступив із будинку на схил пагорба. Кілька секунд кліпав і мружився: очі звикали до сонця. Прибравши долоню від обличчя, побачив Соню. Дівчина в легкому квітчастому платті з коротким рукавом стояла під дубом, біля того місця, де лежали продукти, й дивилася на Марка. Хлопець помахав їй. Соня недбало махнула рукою у відповідь.
— Це ти приніс? — запитала дівчина, коли хлопець наблизився.
— Ага.
— Знав, що я прийду? — Її обличчя підсвітила слабка посмішка.
ebooksa